Валерій Шевчук - Роман юрби

- Ну й співаєш ти, Альоха, - сказала Галька, коли пісня закінчилася. - Признатись, я за нього й пішла через оті співи-грання. Так уже чуствітєльно!

А тоді запитала, як там Броня, і як її здоров’я, і чи не померзла в них під час приморозків картопля, і ще щось таке, але того досить стало, щоб вистрелити з тієї глибокої криниці собою-таки в білий світ, тобто він відразу ж протверезився і спам’ятався: увіч причулося, як десь поруч, наче прив’язаний на мотузку лев, загрозливо порикує пральна машина, відтак із тієї-таки криниці, а може, з неба випливло чи спустилося пласке, ніби вирізане з картону Бронине обличчя, покрите червоними плямами, ніби того картона хтось злісно обілляв червоним чорнилом, а в спині нагадав про себе і досі втоплений ніж, про якого нерозважно забув, а тепер аж запекло.

- Добре, шо напомнили, - сказав Льонька зводячись, - бо там Броня пере, а я в неї в подсобниках.

- Такому чоловікові, як ви, позавидувать можна, не то, шо мій лобур, - солодко проспівала молодичка.

«Лобур» на те її слово задоволено ошкірився й відригнув.

- Та вже ж, - сказав. - Льоня - паря шо нада! І спеціаліст класний, і вдома вкалує. Я оно коло тих дверець не знати як помучився, а Льоня - раз-раз і готово! Давай зіграєм в партійку й підеш!

Метнувся до шухляди, де ховав шахи, на ходу скидаючи паса гітари, але Льонька вже наклав на голову картуза, і голос його став такий рішуче-заперечний, що Олексій аж поблід, так розчарувався. Галька тимчасом понесла з кімнати тарілки і порожню пляшку, при цьому виказисто прокручуючи задком, а Олексій, нарешті, здобувся на слово.

- Та ти шо, Льонь! Брось! Одну тільки партійку!

Льонька відповів заперечно.

- Для чого я цього города городив? - спитав спантеличено. - Неділя оно Богом придназначена, щоб можна було гульнуть в шахи і оддохнуть.

Льонька знову відповів заперечно, а приятель гупнув шахами об стола, аж затарохкотіли в дошці.

- Закладемося, що дам мата за п’ять мінут! - сказав не менш рішуче. - Коли не дам за п’ять мінут, катай до своєї баби.

- Ну хіба п’ять мінут! - кволо озвався Льонька - А як не даси?

- Палітру «Червоного міцного» ставлю! - сказав приятель.

Галька гриміла на кухні посудом і не чула цієї розмови, окрім того позирала у вікно, яке виходило до вулиці, а там почали збиратися кумасі довкола каменя, на якому вже, ніби цариця, возсідала її мати, тобто ряба Надька, через це тарілки в її руках закрутилися, ніби шалені, вона швиденько їх потерла та й покинула, навіть не поклавши на місце, сама ж мотнулася до дверей, як кішка, котрій надто вже приспічило.

Льонька знову скинув картуза, а за мить сидів за столом.

- Над ходами не думать! - попередив Олексій, і фігури почали з такою ж швидкістю літати над дошкою, як оце нещодавно літали в Гальчиних руках тарілки, і начебто вони й справді хотіли закінчити партію за п’ять хвилин. Але через п’ять хвилин партія таки була закінчена, але мата поставив не приятель, а таки Льонька і аж засміявся задоволено, потираючи руки.

- От і по твоїй пляшці! Не забудь!

- Це нечесно! - заскімлив приятель. - Я казав про бутельку, коли гратимем більше п’яти мінут!

У цей момент Льоньці знову почулось, як рикає, наче лев, прив’язаний на шворці, Бронина пральна машина, і він уже не на жарт сполошився. Кинув на голову картуза й поспішливо подався з кімнати, в той час, коли Олексій тримав на вустах цілком зневажливого усміха, адже хіба можна ставитися з повагою до чоловіка котрий так улягає бабам.

І хоча ринувся Льонька від Олексія ніби й поспішливо, йшов додому спокійний і задоволений. Легкий хміль грів йому кров, через це задивився на навколишні краєвиди не без замилування. На обличчя лягла погідна усмішка; спускався по крутій стежці й мимохідь зазирав на городи, де викльовувалася із землі картопля, гінко зеленіла цибуля й петрушка. Де-не-де порозквітали нарциси, в одному обійсті, саме в Шіллера, була їх ціла плантаційка, і він подумав, що це може стати темою для перемовин із Бронею, адже не забув про її невдоволеність та й про ножа-погляда, що, здається, й досі стирчить між лопатками. Широко розчинив хвіртку і ввійшов до обійстя, імітуючи справжнього господаря. Можливо, саме те й роздратувало Броню більше, ніж треба було, бо домашній лев, тобто пральна машина, в якій переполіскувала білизну, раптом грізно замовк, і замовкло в дворі все: ані вітерця, ні продуху, ані пташиного писку, глуха тиша зависла в повітрі, яка зовсім не означала миру. Бо від лева-машини, ніби витворена з неї вишньою силою, відділилася жіноча постать із мокрою пошивкою в руці, й ця постать якось вихилясом, ніби й боком, двигнула в його бік, і її обличчя стало ніби вирізане з картону, а на того картона бризкнуло раптом червоне чорнило й зацвіло плямами, очі ж перетворились у вузькі бійниці і звідтіля хлюпнуло на Льоньку, котрий аж спинився у своєму вільному ході, розплавлене оливо. Але він не міг швидко перемикатися, надто погідно було в нього на серці, а на вустах все ще лежала одна із найдурніших, як вважала Броня, усмішок. Отож, хоч і спинився на мить, знову рушив просто до жінки, готуючи слова миру, принаймні годячись знову стати її підсобником, бо, може, треба води чи щось там піднести. Був готовий розвішувати випране чи потримати ящичка з прищепками, як це не раз робив раніше. Отож не так ішов, як дибеляв їй назустріч, хоча починав уловлювати якусь небезпеку, щось досі незвідане, але достатньо приготуватися і зорієнтуватися таки не встиг. Броня раптом спинилася, її очі, досі щілинкуваті, широко розплющились, і тільки розтулив він рота, щоб звістити про свої мирні заміри і запропонувати поміч, коли ж змахнула раптом пошивкою і щосили ляснула його навідліт в одну щоку і в іншу, ще раз і ще, а тоді припечатала ту пошивку до маківки. Льонька захлинувся від несподіванки і позеленів зовсім так, як кленок, що ріс неподалець, і це сталося так нагло, що злякалася й сама Броня, й опустила руку з пошивкою, і більше його не чіпала, тільки розвернулася круто й, ридаючи, подалася від нього, так само вихилясом, геть. Він же стояв, здерев’янівши, серед двору і здивовано зирив, як зеленіє біле тіло пральної машини і вся білизна в мисці, скручена в тугі кодоли, перламутрово-зелені зробилися стіни хати, двері й навіть приступки ґанку. Зирнув із жахом у небо й побачив, що над головою пролітає зелений, як жаба, чорногуз, з одного боку - зелена ворона і з другого, а ззаду ще третя. А на кленку застрекотали зелені сороки, чи, може, й реготалися з нього, чи, може, й раділи, маючи природну жіночу зненавидь до осіб чоловічої статі. Обличчя його було мокре, і гостро запахло пральним порошком, кілька плит під ногами пришвидшено заростали мохом, тільки їхня зелень стала вицвіла з блакитним відливом. Льонька втягнув у себе із присвистом повітря і відчув, що розпадається на зелені кострубаті брили і, щоб не сталося того насправді, вирішив поворухнути хоч би пальцями правої руки. Але був ніби витесаний із дубового пня, закляклий, ніби правцем побитий, тільки натужно й здивовано слухав, як гудуть навколо голови джмелі, котрі зграйкою сюди прилетіли і зграйно над маківкою закрутилися, насправді ж то деркотів на вулиці мотоцикл, можна сказати навіть чий - Стаха, сина Жасминових Панів. І здалося Льоньці, що хтось заспівав у нього над головою високим голосом печальної пісні, хоч насправді це закликала солодким голосом курей таксистиха. Льонька вдруге вдихнув із прихлипом повітря, але цього разу не так натужно, і все в ньому почало розтерпатись, як щелепа після наркозного заштрика в зубного лікаря. Відтак замерзла кров шугнула по всьому тілові і вдарила в голову; відтак тіло пральної машини із зеленого стало бордовим, побагровіли стіни, двері, приступки ґанку, дерева, трава, мох на плитах під ногами, летючий чорногуз у небі з трьома воронами-жонами, навіть сороки на кленку, які все ще його осуджували і все ще кляли плем’я в штанах, хоча в наші часи це не вирішальна ознака на вирізнення статей. Через це сороки проголосили, що не завадило б скликати на околиці феміністичного конгреса і вирішити нарешті, чи на щось годяться в теперішньому світі оці дивні істоти, котрих звуть чоловіками, але Льонька до того пащекування не мав ані сили, ані бажання прислуховуватись, адже темно-бордовою стала й білизна в мисці, і сама миска, а все його обличчя запалало. Тож смикнувся, різко крутнувся і раптом подався із двору геть. Ішов чи майже біг донизу, до річки й горбів, адже мусив конечно вирватися з полону тієї бордової барви, що навалилася на нього і ніби спалити хотіла. Невеличкий хміль, котрий жив у його тілі, пропав до решти, і Льонька тільки й бачив, що бордову стежку в себе під ногами, тож ішов, чи й біг, чи підбігав, утікаючи бозна від кого, вряди-годи озирався, наче сподівався погоні, але наштовхувався тільки на спалахи чи ліхтарів, чи скалок битого скла - насправді були то очі цікавих, котрі стежили за ним і не могли не відчути від того, що трапилося, трепетного щастя.