Валерій Шевчук - Роман юрби

- Ну, шо ж, коли тра, то тра, - сказав, зітхнувши. - Ходім.

Вони рушили з двору, як два сторожкі пси, котрі тільки тому і йдуть повільно, щоб не виказати свого бажання дременути притьма, пральна машина в цей час спинилась, аж затремтіла, ніби була запрограмована на цю паузу в дійстві, а Бронине обличчя знову втратило в собі все принадне, очі розірвалися, ніби бомбочки, а в грудях заклекотіла вже трохи остигла смола, бухаючи димовими протуберанцями.

Було в той день тепло. Так якось м’яко, як буває в травні. Біля кількох дерев, де стояв грубо збитий із дощок стіл, сиділи доміношники й гатили кісточками. Самі дерева ясно зеленіли, здавалося, струмує з них чисте сяйво. Хати по обидва боки вулиці топились у білому молоці - цвіли вишні і розквітали яблуні. Готові були спалахнути й грушні - хвилі тонкого аромату висіли в повітрі, начебто хто напарфумував околицю. Все це помітив Льонька, хоч не був вельми чутливий на такі речі, просто бажав забути погляда, що його й досі відчував на спині, - Броня наче кинула ножем, і той ніж застряв поміж лопаток. Отак і йшов з ножем жінчиного погляду в спині, тож аби відволіктися й зирив на цвіт, і на дерева, і на хати, та й вдихав у себе парфуми, що ними оббризкує землю весна, - все якось чудно лягало йому на серце. На вустах завмерла усмішечка, і він навіть недочув, що варнякає приятель, а той признавався йому, що ту чортову шафку, власне дверці до неї, він вигадав, щоб виволікти його, Льоньку, з двору, бо ці баби, коли дати їм волю, і на голову сядуть. Отож Олексій відмінював весь час три слова; дверці, шафка і жінка, міняючи їх місцями, вряди-годи похихикуючи, бо як же йому не похвалитися перед сусідом за мудру вигадку.

- Я ці дверці спіціяльно спортив, - казав Олексій. - А жінка туди чось полізла і сказилася. Канєшно, сам міг би правити, це мені раз плюнуть, але думаю: тут два зайці можна вбить. І дверці зробить, і тобі пособить, тоді шось собразим.

- Я так і подумав, що бузиш, - сказав Льонька й поворушив лопатками, щоб звідтіля випав ножака жінчиного погляду. Але той був забитий по ручку, і Льонька вперше відчув малу острашку, адже не сказала йому Броня йти й лагодити дверці, знову подивився на сади, і на дерева, й на доміношників за дощатим столом - аж засумував трохи.

Мав підстави таке прочувати: Броня в дворі, біля пральної машини, не тільки закипала, вона вже кипіла, й диміла, й парувала, як те, що було в жерлі машини. Чорне й неприємне, важке й солоне, яке вже починало з неї висякати, після легкодушного Льоньчиного відходу збільшилося вдвоє чи втроє, залило її з голови до ніг; у жилах забушував замість крові вогонь, аж обличчя покрилося червоними плямами. Саме в той момент і глянула в спину чоловікові, адже покинув її, коли найбільше потребувала його присутності, кинула вогнем із вибухлих очей і їй самій здалося, що піджак на Льоньчиній спині задимів. Після того її рухи стали моторні й сердиті, губа прикусилася, сльози запеклися в очах, в душі щось перемнулося й затверділо. В такому стані й пробула весь час його відсутності, який став одноманітним, настирливим чеканням. Що буде далі не хотіла думати, але щось таки станеться, та ж бо мала якось звільнитися від незадоволення й урази, тобто від отієї киплячої у грудях смоли. Через це не бажала вже й сподіваного приходу кумась, бо тоді виговорилася б і не змогла б залишитися така нещадно тверда.

- Знаєш, - сказав винувато Льонька. - Я до тебе ненадовго. Я в неї зара в подсобниках, бо воно, сказать по-правді, помогти їй тра.

- А хіба кажу: надовго? - Олексій подивився на нього одним більшим, а другим меншим оком. - Вставимо ті дверці й шибонемо раз у шахи. А нє, то я Семенкжа гукну.

- Лучче гукни Семенкжа, - зітхнув Льонька. - Бо там буде гром і молнія!

- Ну це вже діствітільно, - хихикнув Олексій і повторив те, що й раніше варнякав: - Баби - то кодло таке. Я то дверці, може, й сам спортив, але коли б не та видрато-їсть побачила трохи зарано. Кажу: шо тобі, Галь, приспічіло з тими дверцями, давай лучче любов’ю займемся. Вставиш каже, дверці, тоді видно буде. Мені, конешно, раз плюнуть вставить; ті дверці, та я про тебе подумав. Бо ти, скать, наче на цепу біля тої Броньки був прив’язаний.

Вступили у хвіртку й побачили на ґанку гарну й повнотілу молодичку - трусила килимця. Від того подвір’я вкрилося туманом, і вони пройшли через той туман, спершу один, а тоді другий, чхнувши. Молодичка зблиснула зубами, відповідаючи на Льоньчине привітання, а приятель зашипів їй на вухо так тихо, що аж сусідка з того боку вулиці почула.