Валерій Шевчук: Роман юрби

Вірний раз і назавжди обраній антропоцентричній концепції власної творчості, письменник прагне максимально персоналізувати повсякдення (так, у «Романі юрби» діє понад вісімдесят персонажів, які зв’язані між собою не тільки перехресними нитями співбуття в єдиному часопросторі, а й перехресною оптикою бачення й інтерпретації тих самих подій - з різних кутів зору, різної часової відстані), показати, що лише за допомогою рефлексування (а часто це лише потуги на рефлексування у звичному розумінні цього слова), навіть якщо воно не виходить за стереотипи буденної свідомості, окресленої рутиною й безпросвітністю існування, можна, зрештою, зробити спробу вийти за межі знечуленого індиферентного буття. Цей процес пробудження самоідентифікації лише прокреслюється В. Шевчуком як інтуїтивне відчуття персонажем ймовірності іншого способу життя, неусвідомлений потяг до відчуття себе-іншим (вищим духовно, кращим) - те розуміння, яке раптом приходить до його героїв, вражаючи новою, не знаною досі «дотикальністю» до іншої грані життя.

Творчість В. Шевчука, що розгортається на продуктивному щільному зближенні різних естетичних площин (як-то сувора реальність документальних джерел та «ідеології» й поетики бароко в його модерному засвоєнні й сучасних інтерпретаціях та конотаціях, конкретна зовнішня й внутрішня портретність прототипів і авторська інтерпретація психологічно мотиваційних чинників тощо), відповідно, ґрунтується на «реальності факту» (подієвого, колізійного, психологічно-емоційного), що вирізняється особливою поетикою повсякдення. У цій площині апробованою оптикою бачення звичного постає улюблений письменником прийом - гротеск - як засіб найбільшого емоційного впливу на читача. Так само В. Шевчук часто використовує видіння як своєрідний «включений жанр», що набуває статусу «екстатичної подорожі» в душу героя, інтенсивно «працюючи» нібито зсередини психології героя на концептуальну авторську ідею. Саме видіння / марення / сновидіння, окреслюючи своєрідне есхатологічне світовідчуття, за задумом автора, дозволяють досягти рівня всезагальності й позачасовості. У «Романі юрби» таку концептуальну роль виконують наскрізно вмонтовані у тканину тексту «Інтерполяції» (видіння, що являються оповідачеві), які претендують на статус притчевості. Як прикінцеві (до кожної з трьох частин роману) «заставки», вони вивершують художній задум, врівноважуючи, з одного боку, профанне монотонне буття, а з іншого - сакральну позачасовість ціннісних домінант, загальнолюдських пріоритетів, закодованих у хронотопі будня. Замикаючи у своєрідне кільце інтерпретованого смислу (тобто такого, що несе аксіологічне, до певної міри моралізаторське наповнення) весь пласт повсякдення, який подужав художньо «освоїти» автор, ці інтертекстові «стяжки» не тільки виступають «клейкою речовиною» тексту, а й несуть виразне духовне навантаження: надають приземленому побутуванню героїв шанс побачити сенс у своєму існуванні. «Щоб розуміти людину, треба її прийняти такою, якою є», - підкреслює письменник.

П’ять років довелося витратити Іванові («Гість удома») на те, щоб повернутися на рідні терени й повернути собі ту домівку, з якої його багато років тому було забрано до таборів і яку змушена була продати його мати, щоби жити ближче до сина. Шляхом обміну квартир добирався він з Алтаю до передмістя Житомира зі скромним своїм скарбом. Ті формальності, що їх тоталітарна система возвела в ранг закону, аби принизити людину, позбавити її права на найелементарніші речі, змусили його, наче равлика, пересуватися разом із «порожньою хатою, в якій так лунко віддається по кутках звук його кроків…» Бути гостем у власному домі - це наслідок руйнівної сили тоталітарної системи, яка має безмежну владу над людиною. Повне відчуження од світу зовнішнього, ізольованість внутрішня уже по виході на волю витворили образ людини спорожнілої, вичерпаної, а проте перейнятої найвищою метою - повернутися в Україну, побачити рідний дім. Відчуття ворожості світу й почуття самотності - взаємообумовлені, одне посилюється іншим, поглиблюючи й без того глибоке відчуття відчуженості. Єдине, що його з тим світом ще пов’язує, що хвилює - аж до трему в руках, - це конверти зі штемпелями інших міст у поштовій скриньці, що стосувалися обміну квартири. Ясна річ, така внутрішня Іванова еміграція є вимушеною - він позбувся усіх зв’язків зі світом під тиском обставин, спричинених репресивним механізмом тоталітарної системи. Шевчукові герої здебільшого «великий світ» не розуміють, уникають його принципово, повсякчас відчуваючи його ворожість та антигуманність, уніфікованість та диктат. «Такий він малий у цьому світі й під цим небом, хоч хотів би бути сильним і незалежним ні від кого», - думає Юрко, герой оповідки «Не зійди із поїзда».