Валерій Шевчук: Роман юрби

Зацікавившись давнім українським письменством, В. Шевчук невдовзі відчув, що те його захоплення починає впливати на творчий стиль. Якщо на початку 70-х він писав фольклорно-фантастичні повісті та оповідання з елементами готики (данина попередньому захопленню фольклорною прозою), як-от написані в такому ключі «Птахи з невидимого острова», то пізніше вдався до поєднання попередньої поетики неореалізму, готики з поетикою необароко: у творах з’явилися барокові прикмети, як-то монументальність, розлогі епітети, «втілені» у складні синтаксичні конструкції. «Мене, - зізнається письменник, - почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд». А що в творчому доробку письменника вже було чимало творів, то й вибудовувати ті сюжетні «споруди» можна було не на порожньому місці. Так з’явилися відомі вже читачам «Стежка в траві. Житомирська сага» (1994) та «Привид мертвого дому» (2005) - обидва на сучасну тематику.

Мені як дослідниці творчості Валерія Шевчука не раз доводилося чути з уст самого письменника про найбільшу справу його життя - створення «Роману юрби», що його автор нині окреслює як «Хроніку «безперспективної» вулиці», який писався (краще сказати - творився) упродовж кількох десятиліть. Виношений в уяві, втілений в окремі «історії», що друкувалися спорадично в українських часописах, він розростався кількістю сторінок, творячи єдину цілісність, чекаючи свого благословенного часу в шухляді: у тому потаємному місці, де чекали слушної нагоди (часом десятиліттями) й інші, тепер відомі й популярні твори письменника. І ось, нарешті, ця конкретизована письменницька мрія постає перед читачем у вигляді окремого ваговитого тому. Добре обізнана із законами структурування Шевчукової прози, яка укладається поступово, як, скажімо, з розрізнено друкованих свого часу в часописах творів постала 1994 року його житомирська сага «Стежка в траві» чи виданий пізніше роман-квінтет «Привид мертвого дому» (2005), очікувала на подібний «стрій» і цього разу. Однак «Роман юрби», обсягом понад шістсот сторінок, багатоплановий, стереоскопічний, перевершив усі сподівання: ось він, наш український варіант бальзаківської «комедії життя». Твір, зрештою, як і попередні прозові «складні конструкції» Валерія Шевчука, ще раз потвердив унікальну здатність письменника зусібіч «відчитувати» наше повсякдення, яке насправді є для митця невичерпним: саме це й допомагає йому творити художню «житомирську галактику», сконцентровану на локальній території, але безмежно розширену за рахунок героїв, що її «населяють» - різнопроблемних, різнохарактерних. Саме у цій, наближеній за часом подій до нашого сучасника прозі, найчіткіше і найскрупульозніше простежується позиція людина / суспільство, художньо досліджена митцем на матеріалі епохи тоталітаризму.

Такий темпоральний принцип Шевчукової праці (про це можна дізнатися з уст самого письменника в передньому слові «Від автора») засвідчує не тільки його унікальну працьовитість, терплячість, а й мудру далекоглядність, доступність художньому баченню віддаленої творчої перспективи. Хоча, можливо, в глухі 70-ті роки минулого століття він навряд чи й уявляв собі такий грандіозний прозовий конструкт із багатьох цеглинок-розділів (оповідок), публікованих час від часу фрагментарно в часописах. Очевидно, письменника у його великому задумі вела не просто письменницька інтуїція, якій варто довіритись, аби колись та бути на білому коні, а й тверезий розрахунок на бачення віддаленої перспективи. Та ще вміння тією перспективою творчо скористатись.

Чому, зрештою, «Роман юрби»? Побудований за принципом своєрідної саги, події якої локалізовані в просторі однієї вулиці (в даному випадку напрошується означення, цілком нове для української літератури, - вуличної саги), де все пов’язано між собою видимими й невидимими нитями, все взаємозалежне й взаємоопромінене емоціями, різними енергетиками чужих душ, чужих думок і чужих вчинків, які найповніше відлунюють саме у цьому просторі, роман цей із його концептуальною назвою несе потужне смислове навантаження. Згадаймо: у своєму автобіографічному творі «На березі часу», в тій його частині, який має назву «Мій Київ. Входини», письменник, зокрема, зазначав, що велика література твориться не для багатьох і, відповідно, ним ставиться проблема: юрба - індивідуальність, яка здавна його хвилювала: у цьому контексті він і декларує любов до «сірої істоти» з цієї юрби, тобто шукання в ній «хорошого і красивого». Та це ще не вся відповідь на поставлене запитання. Саме визначення хронотопу «юрба» (слово, що в українській літературній мові веде свій «родовід» ще від «Енеїди» П. Котляревського, а самого В. Шевчука вразило тією сугестивною силою, що її вклала в нього Леся Українка при аналізі творів В. Стефаника) вказує на співіснування в одному просторі багатьох «я». Власне, воно й окреслює простір і велелюдність, у якому можна розгледіти різні обличчя, почути різні голоси… Юрба у В. Шевчука - не натовп, який сприймає реальність на рівні масової свідомості, інфікованої вождизмом і фанатизмом, а швидше - юрма: як багатолюддя, багатоголосся (та поліфонія, що її М. Бахтін називає характерологічною ознакою роману), де попри гамір, шум і монотонність життя все ж вирізняється окремий індивідуальний голос, який репрезентує хай і буденну, а все ж власну, окремішню свідомість, здатну бодай якоюсь мірою до рефлексій. Територіальна «вузькість», географічне обмеження тут компенсується широкими часовими рамками, що охоплюють долі мешканців нібито безперспективної вулиці, великою кількістю персонажів, кожен з-поміж яких - за всієї нібито їх однорідності й подібності (бо повсякденна має здатність уніфікувати, стирати розрізнення між людьми, стилем їх поведінки) - окремий світ. Попри те навіть, що майже кожен персонаж - це «справді сіра людинка» цього світу, те, що тоталітарна система трактувала як «антигероя» і «дрібнотем’я» (В. Шевчук) - як, скажімо, героїні оповідок «Чортиця» чи «Місяцева Зозулька із Ластів’ячого Гнізда».