Валерій Шевчук - Роман юрби

Він хмикнув, зирнув поверх її голови, тоді повільно дістав із кишені сигарети «Памир», виловив одну, неквапно запалив і випустив хмарку диму.

- То йти мені в той город, чи не тра? - спитав байдужно.

- Аякже! - мовила Тоська. - Чи знов скажеш: не чув!

Повернулась і попливла, перевалюючись, як качка, у чудних отих обрубках із гумових чобіт, помигуючи литками, обтягнутими, аж розлазилися, простими в гумку панчохами.

Пішов слідцем, бо в голову йому закладено було аж стільки доручень; подумав про карбованця, прихованого від получки, - вип’є десь там у місті пива. Тоська посковзнулася на багнюці й проїхала, ніби хлопчак на ковзанці, роздершись однією ногою вперед, а другою назад. Зирнула на нього, чи не сміється, але він не сміявся, тільки очі відвів. Пристукнула обрубками коло порогу, знову повернулася до чоловіка. Льонька спинився зачудований: такого добродушного обличчя він у неї давно не бачив.

- Дам тобі рубля, - сказала вона. - Можеш випити пива І щоб мені на ту клячу ані дививсь!

Він закліпав безпорадно повіками і мозок його прошила радісна думка: а може, десь і на вино дешеве наскочить. Від цього йому стало зовсім весело, і він аж головою крутнув, водночас і на жінку хитро дивлячись: чи не розгадала вона часом його думок?..

Дивилась, як він відходить: у сірому пальті, чорній старій кепці й негладжених штанях. Повільно переступає ногами, дивиться під ноги, вайлуватий і неповороткий. На споді Тосьчиної душі знову ворухнулося роздратування, але вона пригасила його - на обличчя виповзла напівсаркастична усмішка. Тьхукнула в болото білою, згуслою, як це завжди після балачки буває, слиною й подалася до хати. Тут скинула важкого й довгого халата і напнула плаття - було трохи затісне, але таки вбила себе в нього. Підійшла до дзеркала і подивилася суворо в широке, трохи розплиле, але ще молоде власне лице. Була задоволена з оглядин, тож і всміхнулася зверхньо. «В тої клячі, - подумала, - не груди, а дві бовтанки смердючі!»

Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.

- Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? - спитала.

- Який Бомбовоз? - здивувалася Броня.

- Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?

Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.

- Та хто тобі таку дурницю сказав! - вигукнула вона.

- Ну, мені й ти могла б сказати, - мовила Людка, підморгуючи. - Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..

- Та їй-бо, Люд! - занепокоєно сказала Броня. - Я й не думала…

- Кажи, кажи, - знову підморгнула Людка. - А чого така червона стала, як мак?

Броня ще більш почервоніла.

- Та ж нічого в мене з ним нема й не було! - сказала сердито.

- Може, й нема, - сакраментально відповіла Людка, - але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить…

Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити. Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою - а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, - баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, - замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, - просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.