Валерій Шевчук - Роман юрби

- Нє, ви подумайте, - сказала Магаданші Тоська. - Я йому годжу як болячці, я йому перу, варю, прибираю - цілий день так намотаєшся, що ніг під собою не чуєш; а ще на роботу біжи, а в мене здоров’я вже неважне, а попробуй нагодувати його, ненажерливого, а він оте стерво до хати принадив. І вже вони знюхалися, добра б їм не було, я все в нього, зарази, випитала - воно ж дурне і не журиться, але я цього так не лишу!

- І не лишіть, уважаїма, не лишіть! Я, коли жила в Магадані, то в нас такого бизобразія не було.

- Ну да, а я що кажу! І це такою тихою прикидалася, така скромненька, тьху на твою голову! - чуть-но не каждий день до нас бігала. Нє, не проломити їй голову?

- А проломіть, уважаїма, проломіть! Я коли жила в Магадані… нє шо я кажу… Коли б у мене таке случилося, то я узяла б доброго каменя і по голові, стервуху, по голові! І його, і її…

Ряба Надька стояла посеред дороги з відром, одне око її було повернене в бік Йонтиного двору, бо Йонта й справді щось витягав із таксі, а друге - до водогінної колонки, до якої не зважувалася підійти, бо посварена із Магаданшою.

- Це ви чуєте, тьоть Надь, що я кажу? - спитала від колонки Тоська.

- Трохи почула, а не пойму, - відповіла ряба Надька, забуваючи про Йонту. - Це шо, отой ваш байстрюк у гречку вліз?

Тоська почала переповідати історію, а внизу біля річки стояв біля своєї хати (власне, хата була не його, а Тосьчина) Льонька. Комин курів димом, тобто він запалив уже й піч; Льонька обмірковував проблему: чи не міг би удруге поснідати. Шіллер вів через галявину коня, йшов накульгуючи; ззаду за конем котилася маленька замурзала грудочка-дівчинка; Льонька сентиментально подумав, що було б не зле, коли подібна грудочка закотилась би і в його подвір’я. Але нива, що її обробляв, родила тільки сухий пісок докорів та вимовлянь, відчував, що глухне в цьому дні і обростає кригою. Подумав мимохіть про село, в якому виріс, - батька не мав, а мати вмерла - був Льонька одинак. Хату свою продав, коли ще в армію забирали, а після війська гроші ті пропив. Тоді й переступив цього порога, і тепер його щодня обсипає сухий, сірий пісок, засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок, а довкола широкий світ, хати зирять вікнами й раду радять, сплетені в небі вузлом димів. Ішло по-недільному вдягнених двоє дівчат, переступали калюжі стрункими, в капроні, ногами, і він задивився на ті ноги, забувши навіть про другого сніданка.

- Ач, на дівчат задивився! - почув знайомий голос і здригнувся. Тоська стояла з відром біля правої ноги, була кругла, як клубок: обличчя, очі, вуха, великі груди й живіт, клуби, стегна - все напрочуд кругле; важкі ноги в обрубках з-під гумових чобіт (він одягав ті обрубки на річку) топтались у рідкій багнючці. Льонька роздивлявся її трохи здивовано й спантеличено, очі мав покірливі, як у теляти, і це примусило Тоську щільніше стиснути вуста і стати до нього ще немилосерднішою.

- Підеш у місто! - наказала вона. - На базарі купиш курям пшениці, заплатиш за електрику і в магазин зайдеш. Купиш хліба, масла, може, буде риба копчона і ще там шо - подивишся… Чув, що оно на вулиці говорять?

- Що ж там говорять? - байдуже спитав.

- А ти не знаєш що? - єхидно відгукнулася Тоська. - Про тебе і твою клячу Броньку.

- А що вони можуть про нас говорити? - зчудовано спитав Льонька.

- А те, що й ти мені казав.

- Я тобі щось казав? - викруглив очі Льонька.

- Оце вже й забув? А вчора, коли ми те… Забув чи придурюєшся?

- Нічого я тобі не казав, - твердю повів Льонька.

- А це вже не бреши! Казав! Казав, що ти з нею терся!

- Тьху на твою голову! - сплюнув Льонька і двигнув убік, щоб від Тоськи втекти.

- Нє, ти мене послухай, - пішла за ним Тоська - Люди дарма плескати язиками не будуть.

- Чи ти здуріла, чи в тебе з голови остання клепка вискочила? - спинився Льонька. - Не мав я з нею нічого.

- А вчора сказав: терся! Я питала, а ти сказав. Так уже й забув?

- Не полшю, щоб таке дурне казав, - буркнув він. - Може, я спать хотів, а ти приставала.

Тоська причіпливо обдивилася чоловіка. Ні, він, здається, й справді нічого з Бронькою не мав, а коли й лапнув її принагідно, то це така поведенція чоловіча. Вона часто заморгала очками, але в ній почала здійматися якась хвиля, щось їй самій до кінця незрозуміле: може, вона трохи й застоялася, може, їй трохи й приостогид оцей вайло, оце байдуже й покірливе створіння - останнім часом він її більше дратувати почав. Чи не тому вона звела на нього строгі очі.

- Ти мені, Льонька, диви! Хоч раз побачу, як трешся коло тієї клячі, шльорки тієї, голову провалю!