Каменюка розпадається під молотом, по березі ганяють хлопчаки, метаючи на плесо плесканки, біля хати з’являється жінка в білій хустині, простує до хвіртки, обличчя в неї добродушне й погідне. Береться за хвіртку, хвіртка розхиляється, і жінка ступає на білу стежку.
Спершу було парко, потім зірвався вітер і почав шалено насідати на хати й дерева. Швець відчув це ще там, на Мальованці, серед тисячі завулків та вуличок; вітер ганяв по тих вуличках, здіймаючи шалені вихори, і вони стрибали на дорозі перед шевцем, як розбишакуваті хлопці. Підхоплювали куряву і шматки паперу, а тоді стрімголов падали на хати й людей. Вихори мчали по вуличках, скакали через паркани, бігли через зарослі ряскою саджалки й вилітали вгору, до насурмленого неба. Вітер грав на дротах, які гули разом зі стовпами - однотонна й нудна пісня. Над головою змішувалися клубасті хмари, і швець пришвидшив ходу, щоб не потрапити під дощ. Але до кар’єру завернув, тут і досі сидів один із каменярів і цюкав зубилом. Відшліфована каменюка спалахувала синім проблиском, каменяр низько схилявся, наче прочитував ті спалахи. Вітер прискочив і до нього, закрутився біля рук і жбурнув в обличчя сірого, кам’яного пилу. «Пора вже й додому!» - гукнув каменяреві швець, але той не зважив на нього. Швець зазирнув каменяреві через плече і здригнувся: той вибивав на плиті його прізвище…
Коло саджалки у глибині кар’єру не було жодного хлопчака; вітер напинав дерева, вив, немов сказився, і каменяр, нарешті, звів голову. Скинув окуляри: сіре обличчя, біля очей світлі плямки, сірі очі з-під сірої кепки - в цю мить каменяр нагадав шевцеві сірого чоловічка, а може, то він і був. Зирнув на небо, а тоді знову наклав окуляри.
Швець стояв над урвищем, довкола валялися ще не оброблені брили, вихори стрибали по них, як навіжені, ганяючи хвилі кам’яного пилу, і шевцеві вперше стало тут незатишно. Може тому, що тут сидить цей глухий каменяр, такий схожий на сірого чоловічка, а може, від прізвища, яке він прочитав.
Вітер шарпав на каменяреві одежу і засівав його пилом, вони під цим небом були, як рідні брати, і у шевця в погляді заграв знайомий уже сивий вогник. Тіло в нього млявіло, могутні м’язи на руках та ногах засинали - невідь-чому ніяк не міг покинути кар’єра і цього самотнього каменяра. Але він примушує себе піти звідси, адже йому немає діла до того каменяра, онде воно - його обійстя: сіра, кам’яна смужка обхоплює його, наче пасок; онде вони, хата й дуби; загорожа тільки трохи недороблена Він іде швидким кроком по стежці, всипаній дрібного жорствою, простує поміж ям з вибраним каменем; звідси добре видно: димить піч, вітер немилосердно шарпає димок і той танцює довкола рідної постаті в білій хустині. Швець іде швидше й швидше, а ззаду монотонно й безнадійно цюкає сірий каменяр - наче насмішку чинить!
Звідси й справді все чудово видно, і завтра він погляне на обійстя іншим оком, завтра вже не буде того просвіту в його паркані, завтра він побачить своє обійстя підперезане кам’яним паском цілком. Хвіртка біля нього, як пряжка (за спиною цюкає й цюкає зубило: наче годинник чи механізм міни); шевцеві навіть прикро, що той каменяр не може вгомонитись, але йому й радісно: скоро, зовсім скоро налетить на землю гроза. Вітер немилосердно шарпає одежу, кілька важких крапель розбилося йому на обличчі; він майже побіг з гори, а коли перейшов моста, стало дивовижно тихо. Вітру мов не було - хрумтіла курява на зубах, тиша стояла моторошна й загадкова, а в повітрі зависло щось сторожке й тривожне.
Тоді й линула злива. Швець побіг у дощі, бо перестояти не було де, і від того радість його ще збільшилася. Дощ був теплий і запашний, синюватий і лагідний. Заблимотіло вгорі, лупнув грім, швець уже й бігти перестав. Ішов собі й усміхався. Вода котилася по ньому, обмивала тіло, холодила, але це була тепла вода і холодила вона приємно. Усмішка лежала на його вустах, він навіть зупинився біля шлюзу: звивалася непогамовна течія, шумка й лагідна; дощ уже лився так, що на ньому й нитки сухої не лишилося - наче потрапив він під водоспад.
Був на березі й сірий чоловічок. Сидів під хирлявим деревцем навпочіпки, злякано скорчився і сховав голову в плечі. І шевцеві стало зовсім весело, тіло його заспівало й запрагло роботи. Він уже забув про вітер та вихори, про чудного каменяра і про прізвище, яке прочитав на плиті. Ішов, усміхаючись, і підставляв обличчя під дощ - отаким його й запримітив сірий чоловічок. У тілі сірого чоловічка засвітилася жовч, він стис попсовані зуби, аж зарипів ними, втягнув глибше голівку в плечі - тілом його пройшли дрижаки. Ставав тут під деревом лежачим каменем, хоч ув очах у нього - жовтий вогонь: далекі відсвіти малих і блідих блискавок А дощ валив і валив, синюватий і теплий, земля й річка щасливо парували, приймали зливу, як дарунок, тож яке їм діло до скорченого під деревцем чоловічка!
Читать дальше