Валерій Шевчук - Роман юрби

Котив до річки візка; у ньому залізний молот і лом, у ньому - двоє його хлопців, обличчя яких серйозні й урочисті. Міцно тримаються руками за борти, обличчя їхні від їзди струшуються; біля річки вони вистрибують на траву й починають ганяти одне за одним - швець заходить тоді у воду. В самих трусах, на руках віддимаються м’язи, груди в нього сильні й широкі, зарослі шорстким волоссям, ноги вузлуваті й теж зарослі, до ступень прив’язано мотузком калоші. Він обережно ступає по слизькому камінні, об ноги вдаряють швидянки і слизи, а в грудях - велика злагода, яку завше відчуває в такий мент. Очі шукають підхожого каменя, очі з тим сивим неяскравим смутком - він таки береться з каменем уручки. Напинається, аж дзвенить тіло, і камінь схитується з місця. Вивертає спід, оброслий чорними крупинками піску, черепашками і п’явками. П’явки падають, відклеюючись, у воду чи ж намертво причіплюються до каменя - він знову береться з каменем уручки, і той важко лягає у воду, показуючи сіру, намочену спину. Хлопці бігають по березі, метають у воду плесканки, які стрибають по поверхні, наче риба, розплескуючи плесо на кружала. Кружала роздаються вшир, один водяний валець за іншим, а по них скачуть інші плесканки - від безмежного коливання річка мерехтить. Швець знову береться з каменем уручки, напружується, стягується все його тіло, воно наче й справді дзвенить, він сам - як тятива, котра от-от пустить стрілу у світ, руки зливаються з каменем, стираючи з нього черепашок і п’явок; поміж ніг жебонить вода, слизька і швидка, в затишках біля його стіп збираються вертляві рибчата, м’яко й ніжно покльовують шкіру; він знову перевертає камінь, і той важко хлепає у воду, відкочуючи від себе водяний вал. Чорний спід каменя вже без черепашок - приклеїлося тільки довге, як волосся, зілля, ніжне й зелене, і хвіст того зілля розхитується швидком.

На березі швець зупиняється; біля нього двоє його хлопців, Віктор та Юрко, котрі прибігли тільки на мент подивитися на каменя; сам камінь лежить на березі, як допотопне чудисько, здається, воно дихає, чорне й зморене, з лоба йому спускається зелене пасмо волосся, дві заглибини - як очі, а вищербили на - рот. Носа нема, хіба самотня черепашка, яка так і не зуміла відірватись у воді, маленька й закарлючена, в неї одна ніздря, в якій принишкло мале, перестрашене тільце. Хлопці вже біжать уздовж берега, вишукуючи очима плесканок, у них пружкі й сильні ноженята, а швець дивиться на переможене чудисько. Обмацує поглядом його виступи, позначає подумки місця для ударів, груди в нього важко двигтять, вони, проте, наповнені чистим річковим повітрям: чути запах риби, сонця, верболозів і мокрого каменю.

Швець бере молота (молот залізний і залізна ручка в нього) і в тілі його знову погідна радість. Заходить сонце, лежить на тій горі, звідкіля він нещодавно спустився, воно вже там, де безладно лежать кам’яні пам’ятники, там день у день цокотять зубила і щодня народжуються кам’яні профілі. Спершу їх накреслюють: ніс, лоб і підборіддя, самий обрис, потім вони проявляються; на кам’яних сувоях, прикладених до кам’яних дубів, пишуться літери: одна побіч одної - останні з останніх. Сонце стоїть зараз там. Дивиться на той цвинтар без мерців, дивується на обриси й профілі і читає вибиті на кам’яних сувоях слова. Через це й холоднішає, смутне й велике, йому несила втриматися на овиді, йому також хочеться заплющити очі й умерти.

Витягнутий на берег камінь все ще плаче, сохне його зелене волосся, плаче в мушльочці маленький скорцюблений молюсок - сонце шле їм усім надобраніч. Швець скидує молотом, і той щосили вдаряє об чудисько. З тріском відколюється кам’яний виступень, димить кам’яний пил - злам чистий, аж голубий. Молот вдруге звалюється на каменюку, стає веселіший і несамовитіший, гуляє в сильних руках, наче іграшковий: камінь розпадається на нерівні кусники. Він уже не жива істота, а голубі кристали - з тихим світлом; грає голубим і надвечір’я: сонце все ще читає написи на камені. Шевцеве обличчя також повне сяйва; здається, забув про все на світі, зрісся зі своїм молотом - машина без приводів, пасів та шрубів. Махає й махає, вилискують у вечірньому сонці зволожілі м’язи - швець спиняється аж тоді, коли чудисько остаточно, розсипається. Тоді швець опускає молота, груди його ходять ходором дивне й велике чудисько перестало існувати. Перед ним тільки синє, як лід, каміння, воно тепле й веселе, воно вперше побачило світ, і на ньому вже ніякісінького накипу. Швець накладає його у візка, і воно торохкає об дощате дно; від хати сюди простує жінка в білій хустині і з мирним погідним лицем. На тому лиці сліди недавньої вроди, але лоб уже помережано тонким павутинням. Павутиння й біля очей, і від того очі її ще добріші й рідніші. Весело дивляться на чоловіка, знають і люблять його; шевцеве тіло задоволено дише вечірньою втомою; сонця вже нема - горб попереду посмутнів.