Валерій Шевчук - Роман юрби

- Жива чи мертва? - поцікавилася жінка-кішка.

- Жива, - сказав Коля-рибалка.

- Це поганий сон, - мовила жінка-кішка з котярою на грудях. - Мертва - то ще гірший, а жива тоже погано. Нє, це і поганий сон…

- Через це мені й не працюється.

- На річку луччо не ходи, Коль, - сказала жінка-кішка, і Коля-рибалка раптом розширив на неї очі: була не така вже й молода, але ще цілком придатна.

- То може, ти мене до себе в гості покличеш? - спитав, стрільнувши бісиком, Коля.

- Отак уже й зразу, - засміялася жінка й пішла геть.

«Клюнула!» - захоплено й задоволено подумав Коля-рибалка і, обернувшись, промацав поглядом налиті литки й фігурний задок, що мирно коливався собі через двір.

Це поправило йому настрій, і Коля тут-таки вирішив: коли відпочине сам та й коли уляжеться пух цієї історії, можна буде спробувати кинути камінця в того городчика. Але до роботи сьогодні він повернутися не міг, зрештою, й плати сьогодні не братиме, тож вискочив із хвіртки Ластів’ячого Гнізда і йому в очі, як величезна риба, радісно й заклично блиснула тисячею іскристих очей річка.

На щастя, Вася Равлик був сьогодні на другу зміну, отже роздобути толь проблеми великої не буде, в одному тільки треба було остерегтися: чи не стежить за ним вулична нишпорка Людка. Загалом, останнім часом Людка вела себе дивно: вже не моталася вулицею від однієї сусідки до іншої, не висиджувала на знаменитому камені з рябою Надькою, куцою Наталкою, Магаданшею чи таксистихою; її взагалі на вулиці стало ніби й непомітно, і Шурка Кукса був тим трохи стурбований, безпечніше-бо себе почуваєш, коли нишпорка на очах; коли ж ні, починаєш підозрювати, що вона знайшла якісь невідомі способи стеження, десь такі, як підзорна труба рябої Надьки. Але підзорної труби вночі він не боявся, а от що чекати від Людки конечно не знав. Тому здолав цю проблему просто; вирішив сам до Людки зайти, тим більше, що вони були однокласники, і вже це давало йому таке право; скаже, мовляв, що зустрівся з тим і тим із їхніх однокласників, тим більше, що з одним із них він таки справді зустрівся. Отож Шурка зайшов у хвірточку, що вела в маленький засаджений квітами палісадничок і постукав у двері з облізлою фарбою. Людка була вдома, щойно повернулася з роботи, на Шурчин візит здивувалась, а по тому вони мило потеревенили про однокласників.

- Що це тебе на вулиці не видно? - спитав Шурка. - Не заслабла?

- Набридла мені та вулиця, - байдуже проказала Людка - Шию тут дещо.

І справді, біля стола стояла швальна машинка для ніг, відкрита і з якоюсь тканиною, затисненою лапкою.

- Да, - філософічно сказав Шурка, - старі ми стаємо.

- Ти, мо’, й стаєш, а я ні, - відрізала весело Людка. - І досі волам хвости крутиш?

- Нє, - сказав Шурка. - Вже буду устраюваться.

- А до Юльки стежечку топчеш?

- Ну, шо ти таке кажеш, Люд! - обурився Шурка. - Вона найняла мене двері їй уставить. Два дні я в неї робив - і все!

- А що це там гупає цілий день?

Питання Шурку ошелешило - чудасія! Людка не знає, що не він, а Коля-рибалка працює в Зозульки із Ластів’ячого Гнізда. Ні, це щось незбагненне, та й ненормальне: Людка, котра знала куди й для чого пробігла чиясь курка, не відала тепер такої простої речі.

- То Коля-рибалка їй сінці будує, - сказав Шурка і згадав Колині погрози. - Тоже найняла. Кугути, вони мають гроші.

У Людки спершу засвітились очі, а тоді й погасли.

- Хай собі будує, - байдуже сказала. - Мені воно що!

«Чи вона не больна?» - подумав Шурка Кукса, виходячи від Людки. Зрештою, це його влаштовувало, хай трохи похворіє, поки він дістане того рулона толі, ну, і візьме сьогодні належну плату, а що буде завтра, його мало цікавило. Був він із породи нетль, коли правда, що кожна людина має біологічну сув’язь із певної істотою живого світу: твариною, пташкою чи комахою. Адже недаремно стародавні люди мали свої тваринні чи пташині тотеми, та й прізвища їм такі давали: Вовк, Лисиця, Заєць, Тхір, Орел, Сокіл, Горобець, Синиця, Комар, Метелик; Шурка ж Кукса був істотою нічною, любив політати по довколишньому простору, а коли бачив якогось вогника, кидався туди стрімголов, робив довкола запаморочливі піруети й сальта, п’янів, позбувався голови і часто припікав собі крильця. Потім од того помаленьку відходив, аж доки його знову не гнало на нічні зальоти чи польоти, і знову кидався сторч головою у темінь. Темінь його хвилювала, наливалася йому в груди, темінь його п’янила, місячне світло збуджувало, цвіркуновий спів надихав; пітьма наливала його силою й відчайдушністю, і все, що він чинив незаконне (ніколи в компанії, а завжди все сам) відбувалося з її благословення; Шурка залюбки ставав безпечною дитиною тьми; зрештою, й шкода, яку він чинив, була невелика, швидше бешкети, як злочинність.