Валерій Шевчук - Роман юрби

- Хто там? - спитала хрипко Юлька, вона вже, певне, спала.

- Це я, Шурка, - просипів він, і Юлька вихилилася з вікна, щоб його побачити.

- Чого тобі? - спитала - Я ж тобі сказала своє услов’я.

- А я за уговором і дєйствую, - сказав Шурка. - Притарабанив тобі двері…

Юлька замовкла, ніби була вражена його моторністю, тільки біло хиталась у вікні.

- А вдень не міг принести? - нарешті спитала вона.

- Вдень неінтересно, - захихикав Шурка.

- Украв? - спитала строго.

- Нє, позичив, - все ще хихикав Шурка. - На вічне оддання. Де їх покласти?

- Сюди під вікно, - сказала Юлька, вона вже стриміла у вікні, як звичайно, виваливши на підвіконня пишні, майже не прикриті сорочкою перса.

Шурка метнувся до хвіртки, йому, правда, здалося, що неподалік щось шамотнуло, але не до того було - потяг двері у хвіртку. Юлька ж непорушно стриміла у вікні, доглядаючи, як цім тужиться, а Шурка нагально використав цю її непорушність, бо як тільки поставив двері під вікно, відразу ж звівся й потрапив рукою у щось драглисте, тепле й ніжне - ті ж таки справжні, такі бажані, такі знадні та любашні перса. Юлька на його рух не прореагувала ніяк, тоді він зашепотів спрагло:

- Пусти мене до себе, Юль! Ну, як аванс!

- Ні, - сказала вона твердо. - Зробиш, шо нада, тоді пожалуста. Знаю я вас…

Шурка пошкработав потилицю.

- Така ти невмолима?

- Така невмолима. Приходь завтра вранці. Щоб перед моєю роботою був, бо я рано виходжу.

І поки Шурка зібрався вдруге почіпати те, що так його врадило, Юлька відхилилася в кімнату, і стулки вікна зачинилися перед його носом. Він зашкрябав і легенько застукав, але вікно було глухе й німе, тож зітхнув тяжко. Добиватися ж активніше до Юльки було б нерозважно - ще сусідів побудить. Зрештою, був по-своєму й задоволений: до тих пишнющих перс він доступився, а раз так, дістав і аванса.

Він таки прийшов вранці перед тим, як Юлька мала піти на роботу на шкідливий завод; прихопив сокиру, молотка, цвяхи, бо навряд чи все те у Юльки було, а ще взяв власні дві привіски. Перед тим Юлька по-діловому попросила колишню господиню своєї кімнати:

- Я найняла цього лобура, цьоць, то пригляньте за ним, бо ще чо’ потягне.

- Добре, добре, - захитала голівкою на худій довгій шиї хазяйка, власне, колишня хазяйка. - А де це в тебе з’явилися ті двері?

Юлька на це нескромне запитання вирішила не відповідати, та й Шурка в цей час прителіпався, отож пішла дати йому вказівки. Шурка відразу ж вийняв з кишені складеного метра й почав вимірювати вікно. Юлька постояла біля нього мовчки, приглядалась.

- Там на столі кастрюля з борщем і хліб у кульку - захочеш, поїси.

- А вторе? - спитав він.

- За вторим додому побіжиш, - мовила Юлька.

Не перечила, коли він її облапав за груди, тільки й зітхнула: «Ох, Шурка!» - й махнула на роботу, бо й пора було. Шурка знову проміряв вікно, а тоді двері - виходило, що двері були ширші Юльчиного вікна десь на долоню: треба було або зрізувати двері, або довбати стіну. А що зрізувати двері було легше, то він провів цвяхом, приставивши пилочку, лінію. І саме в цей час його щось затурбувало - озирнувся й побачив, що внизу, у дворику (дім був, як уже казалося, на косогорі, а Юльчине вікно на горбі) стоять усі восьмеро жінок із Ластів’ячого Гнізда, а біля них порозтуляли роти й порозпускали шмарклі їхні малі подобенства, від чого пички їхні здавалися ніби й дегенеративні, - і всі вони невідривно дивилися на його роботу, ніби бачили бозна-яку невидаль. По тому колишня господиня Юльчиної кімнати хитнула малою на довгій шиї голівкою й рушила по стежечці на пагорба, тримаючи на вустах чемненьку гадючку-всмішечку. Зупинилася біля нього десь на метр, і він почув, бо мав тонкий нюх, що від неї пашить важким козиним духом; зрештою, й вона сама вельми подобала на козу, якій чомусь захотілося стати на задні кінцівки, а передні вважати руками. Отож ця дивна коза в людській подобі ще раз чемненько вичавила на вустах гадючку-всмішку і замекала, правда, так управно, що з того мекання виразно проступили слова:

- То це вона, та Юлька, найняла тебе, чи що?

- Найняла, - сказав Шурка, примружуючи заплиле димом ліве око.

- І скільки в неї за цю роботу хапнеш?

- О, цьоцю! - сказав Шурка, і його ліве око зовсім затулилося димовою хмаркою. - Хочете й собі вставити двері?

- Нє, - вони в мене справні! - сказала жінка-коза. - У мене двері, слава Богу, є.

- То чо’ вам з того за інтерес?

- А так!

- То хай буде й так! - показав зуби Шурка Кукса, а кількох кутніх у нього й не було.