Валерій Шевчук - Роман юрби

- Я не мастєр уставляти двері, - сказав трохи ображено.

- То йди своєю дорогою, - незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.

- А двері в тебе є? - спитав він, трохи й вагаючись.

- Принесеш, - категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.

Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, - сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.

- Шутніха ти, - сказав він. - Придумала… Давай лучче просто, по-хорошому…

- За дурничку шукай дурних, - категорично сказала Юлька. - І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, - ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра - двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив - перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим - для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.

Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета - цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі мулило, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув - оце той гачок і рве, розбирає йому нутрощі. Водночас щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти - і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв буде разговор. А що, коли він отак розпадеться, а вона йому - дулю з маком, або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?

Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.

Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.

- Вже до тої Юльки клинці тешеш? - спитала Людка і засміялась.

- До якої це Юльки? - спитав він тупо.

- А тої, з Безназванного.

«Ага, - подумав він. - її звуть Юлька», - і видивився на лукаву Людчину мармизю.

- Тешу, - сказав він. - А тобі шо?

- А мені нічо! - сказала Людка і ніби не було її перед ним - гналася вже геть далеко.

Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.

- А мені до лампочки, - подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. - Пашлі ви всі!

Серпневе сонце щедро наливало землю, казилися цвіркуни, бур’ян одурманливо пахтів; хтось у недалекому подвір’ї’ вибивав килима: бух, бух, бух! Серце в Шурки також тахкало в такт того вибивання; він пішов до річки, скинув одежу, лишившись у вицвілих маленьких трусах, раптом розігнався і шубоснув у воду. Випірнув, фуркнувши і поплив наввимашки, вже майже зовсім забувши, що там, у вікні, й досі сидить непорушна Юлька й дивиться на прирічкові краєвиди, бачить, як він купається, як студить перепалене, перетліле тіло, як поринає у воду, знову з’являється на поверхні, а вода довкола нього закипає; і він у тій воді не холодиться, а вариться; а сонячні спалахи стріляють йому просто в очі, роблячи його сліпим, а вуха його позаливало водою, ніби два кляпи хто вставив; Шурка фуркав, віддувався, плив над водою і під водою, хапався руками за підводне каміння, переконував себе, що він таки зовсім забув Юльку, а тоді знову виринав: і зовсім не дивився в той бік, звідкіля до нього було повернуте сіре кругле обличчя зі здивованими круглими оченятками. І він знову казав собі, що майже забув її, а ті оченятка продовжували незмигно дивитись, і він, хотів чи не хотів, відчував на голому тілі холодні присосики тих оченят, а вода біля нього закипала, бурунячись і булькаючи.