Валерій Шевчук - Роман юрби

- Пусти її! - крикнув Вася Равлик, і Шурка Кукса здивовано зупинився.

- Ти чого?

- Кажу, пусти її! - ще сердитіше сказав Вася. - Вона не хоче!

- А ти звідки знаєш? - спитав так само здивовано Шурка Кукса.

В цей час маленька й кривоногенька вирвалася з Шурчиних рук і, ридаючи, кинулась до ґанку, де все ще грав магнітофон. Осмикнуло платтячко і стало там, утираючи кулачками оченята.

- Ти еті штучки, Вась, брось! - грізно сказав Шурка Кукса. - В тебе є своя, так сказать, а до чужих не лізь! Чи може, поміняємося, ге-ге?

Він підскочив до них, схопив Раю за руку й потяг її в глибину двору, і Рая спокійно й байдуже за ним пішла, а Вася Равлик відчув, що шаленіє. Підскочив до Шурки Кукси і раптом ударив йому в дихало, аж той зігнувся й захапав ротом повітря. Рая повернулася до Васі, всміхнулась і пішла назад до лавочки, а Митько Гілляка виплюнув розжованого сірника і сказав:

- От дайоть Васька! І правильно! Бо той кнур зовсім розопсів.

- Я його, Равлика, зара, Мить, бить буду! - сказав Шурка, вже віддихавшись.

Тоді до Шурки підскочило маленьке, кривоногеньке і засмикало його, запросило:

- Ну, заспокойся, Шурцю, Бога ради. Ну заради мене заспокойся, - молило, аж рученята заламувало маленьке.

- Дивись мені, зараза! - замахав кулаком Шурка. - Ми ще з тобою порозгуваруєм!

- Пшов вон! - дзвінко викрикнув Вася Равлик. - Пшов вон, я сказав!

- От дайоть Васька! - спокійно озвавсь Митько Гілляка, вставляючи до рота нового сірника - Васька в нас правильний! Як воша в бинті!

- Ну, заспокойся, Шурцю, молю тебе, - жебоніло біля Кукси маленьке, кривоногеньке. - Ну, підемо, куди ти хотів, тільки заспокойся.

Тоді Шурка знову по-дурнуватому зареготав, підхопив на руки маленьке, кривоногеньке, і воно знову запручалося, закрутилося й засмикалося в його руках.

- Чуєш, Мить, - рипуче озвалася з ґанку Митькова мати. - Може, хай гості знову до столу сядуть.

Але Вася Равлик більше не хотів сідати до столу. Вася пішов у глибину ночі, осяяну зеленим місяцем, побрів по дні океану, де в густій воді темряви розмито стояли будинки і паркани, зілля й дерева, заснулі машини і поросле мохом каміння, трава й електричні стовпи. Півгодини тому на цих стовпах горіли ліхтарі, а зараз умерли, виточили із себе все світло й хололи, облиті міражним зеленим сяйвом. І Вася знову відчув себе малим равликом - повз дорогою, і все йому здавалося в цьому світі розмитим, ніби покритим пухким шаром намулу, навіть він сам, навіть його хатка на спині. Він повз, виставивши пару чутливих ріжків і ті ріжки здригались у холодній густині тиші, яка оповила землю. Не горіло обабіч ані вікна, не чутно було жодного дихання, не звучали посилено кроки запізнілого перехожого, не спалахував вогник цигарки в жодного безсонька; дно океану - це дно. Вася повільно перебирав ногами й думав, що та Рая, певне, на нього не образиться, бо покинув її навіть не попрощавшися; зрештою, хто вона йому така і чому має він з нею прощатися? В цей час вийшов на дорогу кіт і засвітив до нього зеленими очима, пирхнув зовсім так, як пирхала Рая, і він подумав: а може, це вона? Схилився до дороги, ніби хотів захопити каменя, і махнув рукою, наче того каменя кинув, і кіт миттю щез, немов розчинивсь у темряві. Тоді Вася задер голову до зеленого місяця, засміявся до нього, але той був такий же холодний, як і та Рая, і він подумав: а що? Вкинув до рота цигарку, запалив сірника і той сірник жовто освітив йому пальці й носа; дим від цигарки був солодко-вмиротворювальний; тоді він почув, що тишу таки розбивають кроки запізнілого перехожого, і це кроки таки його. В голові стояла така ж каламутна темрява, бо голова його теж була, ніби цей світ, цигарка його - наче місяць, а очі, мов зорі. А на дні того світу-голови, по дні океану його єства повз маленький дворогий равлик, тягнучи вмокрілу від роси хатку, а на хатці вмостився цвіркун і фирчав, а може, з чогось насміхався. Вася прийшов до своєї хвіртки і почув, що його двір цвіркуни сьогодні вибрали для урочистих зборів, а ще побачив порожній простір, що його гримала на білій спині стежка. Стежка була прив’язана до порожнього ґанку, який блищав вологими від роси дошками, і йому здалося, що на тому ґанку нерушно бовваніє напіврозмита материна постать. Але то була одна з ілюзій цієї незвичайної ночі, бо мати Василя Равлика померла півроку тому, і ця хата, прив’язана до світлої бинди стежки, німо заховала за своїми стінами три куби порожнечі: дві кімнати і кухню. Він знав, що там плаває така ж синя, тільки густіша, темрява, бо й дім його, й три куби порожнечі в ньому, і розмиті речі - все це із дна ночі, й кожна річ ховала в собі чи під собою чи над собою по меншій площині порожнечі: куби, кулі, призми, піраміди - всі геометричні фігури, про які колись так безнадійно вперто оповідала їм учителька математики. Він, Вася Равлик, стояв, обіпершись об хвіртку, і докурював цигарку, і думав про свій порожній дім, в якому ні кота, ні собаки, про порожній двір, у якому цвіркуни збирають урочисті збори, але там ні курки, ні крілика - у хаті живуть хіба павуки, великі, пузаті, з білим хрестом на спині, які ходять по тугих канатах павутини і вимацують та й жеруть заснулих чи попалих у ті сіті мух. Більше в цих кубах порожнечі нічого нема, і, думаючи таку чудну думку, Вася Равлик уперше пожалів, що не покликав із собою Раї, - вона б, напевне, за ним пішла. Позирнув на дорогу, ніби сподівався, що вона йде за ним слідом, але дорога тримала над своїм світлим тілом прозору довгу ріку порожнечі, й та ріка текла не від нього, а до нього. Міг би повернутись у двір Митьки Гілляки, міг би зайти до нього, сісти біля Раї, знову чіпати її стегно і тертися ногою об ногу, міг би схопити її за руку й потягти за собою, як тяг її Шурка Кукса, і вона не вчинила б опору, але не міг, бо ноги його стали важкі, бо руки його стали зів’ялі, бо очі його падали, тобто він уже майже засинав, привішений до цієї хвіртки, і йому здалося, що коли отак засне, цей місяць висмокче його, як висмоктує справжніх равликів з їхніх хаток, а на хвіртці залишиться тільки його одежа, ніби хтось повісив її сушитись, а під хвірткою - туфлі, які давно збирався поміняти на нові. Отож Вася Равлик відчинив хвіртку й пішов, а може, поповз, а може, й посунувся по прив’язаній до ґанку стежці, і з того ґанку шмигнуло раптом щось темне, блимнуло в його бік зеленим сяйвом погляду і пропало, а він уперше злякався, затремтів, аж сплюнув спересердя тричі: