Валерій Шевчук - Роман юрби

- Хотів би я мати такого зятя, як ти, - сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.

- От би нам, дядьку, таку талабайку, - засміявся Андрій. - Як ревонули б оце зараз у небо.

- А коло хати й сіли б, хе-хе! - зареготався й Степан.

Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.

- Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, - трохи плаксиво сказав Андрій - його таки розібрало.

- Бо дурний, - сказав Степан. - Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш - хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. - Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. - Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! - рубонув він. - Чув, що я сказав: р-раз - і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?

Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.

- Не схоче мене ваша дочка, - сказав печально Андрій.

- Коли будеш така кваша, то й не схоче, - сердито блиснув оком Степан. - Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?

- Про те, як ви свою жінку теє-то…

- Да-м, як каже той і сей, - мовив Степан. - Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?

- Та ж женилися з нею, - печально прорік Андрій. - А я і вашу жінку боюсь.

- Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?

- Та ж женилися з нею, - смутно прорік Андрій. - А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.

- Я допоможу, - твердо сказав Степан. - Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. «Пошли», - кажу, а сам повернувся - і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..

- Може, воно у вас так і було, - печально сказав Андрій. - А я всього того не вмію.

- Бо шмата! - сказав Степан. - Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить…

- Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.

- А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!

Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю - щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. «А то ґдирає, ґдирає, - думав він, - що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю».

- Да-м, Андрій, - сказав самовпевнено він. - Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.

Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. «Хіба таке буває, - думав він, мугикаючи в тон Степанові, - щоб Карташевський та й оженився на Карташевській - не таке уже часте це прізвище». Степан начебто підслухав його думки.

- Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, - сказав він, знову захихотівши, - то й прізвища їй не треба було б мінять.

«Ага, - подумав смутно Андрій. - Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна…»