Валерій Шевчук - Роман юрби

Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.

- Да, - сказав він. - Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!

Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа «Оце поласуємо», - сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.

«Еге, - сказав собі Корж, - коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, - подумав він, - не такий вже дурний».

Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. «Онде мій брат, - сказав він сам собі, - певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я - по землі!»

Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків - знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. «Це коли так діло піде, то мені буде швак!» - подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. «Дражниться з мене» - недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.

І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. «Еге, - сказав він сам собі, - нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?»

- Гей ти, - гукнув він у небо, - може порадиш мені. - Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.

- Вернися до діда й баби, - сказав йому Корж із неба.

- І вони мене з’їдять, хе-хе, - сказав Корж із землі. - Не такий я дурний.

- Ти вже став черствий, як камінь, - сказав Корж із неба. - Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.

- Чи ж для того я вийшов у світ? - сказав Корж із;ісмлі. - Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.

- Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.

- Лисиці черствих коржів не їдять, - резонно зауважив Корж із землі. - Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.

Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. «Он що воно таке - Лисиця, - подумав він. - То хто кого їсти буде?..»

- Я, - сказав він Валентині, - чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать…

Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.

- Да, - сказав він. - А ще я люблю рибки…

- О, в нас тут у річці риби скільки хоч, - заспокоїла його Валентина.

- По-моєму, ви мене не так пойняли, - сказав Корж - Я люблю не рибу, а рибки…

- Які це рибки? - трохи здуміло подивилася на нього Валентина.

- Абникнавені, - сказав молодик. - Ті, що в якваріюмах пливають…

- А-а! - протягла Валентина.

- Ну да! - незворушно сказав молодик. - Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться…

Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.

- Отут його можна й поставить, - сказав.

- Кого? - перепитала Валентина.

- Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.

- Ну, якваріюм - це не те, що чоловік горілку хлеще, - згодилася Валентина.

- Да, - сказав молодик. - Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.

- Може, дітей? - делікатно поправила його Валентина.

- Да, й дітей, - сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.

Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, - пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку «чорнила». До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, - кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку «чорнила», щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.