Валерій Шевчук - Роман юрби

- До мене її пришлеш, - сказав Іван. - Склянки в тебе є?

- Є, але немиті, - мовив зелений чоловічок - П’яниці мені їх тут через день залишають.

Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.

- А хліб у тебе є?

- Хліб є, - сказав зелений чоловічок. - Черствий.

Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.

Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться - густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.

- А скільки це ми не бачилися, Іване? - спитав він. - По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?

- Ходи до мене, Сашку, - м’яко сказав Іван. - Ходи, чарку вип’ємо.

- Хе-хе, - мовив Сашко. - Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?

- Той, Сашку, той…

- Хе-хе, - засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. - А я тебе не впізнаю…

- А ти придивися.

Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.

- Ну, а тепер, - сказав Іван, коли той випив, - придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..

- Зараз заїм, - спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.

- Заросло все тут у тебе, Сашку, - смутно сказав Іван.

- Гарне в мене зілля, - всміхнувся мрійливо Сашко. - Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.

- Хворієш?

- Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…

Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.

- Сашку! - тихенько й печально сказав Іван. - Все ще мене не пізнаєш?

- Бачиш, - сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. - Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді… Іван Пустовойтенко, кажеш?

- Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив…

- Того я знаю, - сказав Сашко. - Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий…

- І все на світі забув?

- Хе-хе, - засміявся соромливо Сашко. - А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! - закрутив він п’яно головою. - Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо… Нє, те, що було, добре пам’ятаю…

Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.

- Ти в тій школі більше за мене вчився, - сказав розважливо. Через це тобі більше й знать… Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає… Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?

- Скажеш! - серйозно мовив Іван.

- Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав…

- Отямся, Сашку! - вигукнув Іван.

- Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, - прискалив око Сашко.

Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:

- Не сердься на мене, братця! - сказав. - Але їй-бо, нічогісінько не було!

Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля - того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.