Валерій Шевчук - Роман юрби

- Отже, я повторюю свої умови, - сказав він, виразно вимовляючи кожне слово. - Повертаю сповна всі ті гроші, які ви платили матері, і додаю до того свою квартиру, щоб ви мали де жити…

- Це вже не ті гроші, - сказала Катря. - Тоді кіло мняса стоїло два рублі, а зараз чотири…

Микола зирнув на жінку здивовано. Що це вона, - торгуватися задумала. Вчора вони, здається, переговорили й вирішили відшити цього міняйла раз і назавжди. Сказати, що вони не продають своєї хати, ані міняють.

Іван сидів, опустивши голову, ніби щось підраховував.

- Гаразд, - сказав він. - Я дам не три тисячі, а п’ять…

- Але ж, чоловіче добрий, - раптом заговорив фальцетом Микола, викруглюючи очі й червоніючи, наче кисейна баришня. - А парове опалення, яке ми провели, а ванна, а всі ремонти?..

Цього разу здивовано позирнула на нього Катерина. Але Микола збагнув, що вступив у торг, тільки тоді, коли ці слова викотилися з нього, як хмарка мильних бульбашок. Здавалося, вони ще тремтіли в повітрі, круглі, барвисті, погойдувались і злітали, підхоплені теплою хвилею подуву й лускали з легеньким тріском, розточуючи навдокіл запах уже травленого ситого й через це важкого обіду.

- Гаразд! - сказав Іван. - Я заплачу й за це. Скільки воно вам обійшлося?

- Дві тисячі, - сказав, не моргнувши оком Микола. - Але що це ми завели таку балачку; хіба можна приватний дім міняти на жеківську квартиру?

- Я це влаштую, - коротко сказав Іван. - В крайньому разі можна й цю хату відписати в ЖЕК.

- А чого це вам сюди так хочеться? - спитала Катря, хитро заскаливши око.

Це було цікаво й Миколі, і він аж вперед подався, щоб почути відповідь.

- Бачите, люди, - сказав, легко всміхаючись, Іван. - Кіт, коли вмирає, чи пес намагаються покинути домівку, а людина навпаки. Особливо та людина, якій випало в житті немало помитарювати…

- А ми вже думали: ви тут скарб закопали, - бовкнув Микола, по-дурнуватому розтягуючи губи.

- А що ви думаєте? - серйозно сказав Іван. - Тут закопано мої молоді літа…

На те слово Микола знову пильніше придивився до прибульця: може сказати так нормальний чоловік, чи ні? Але він не встиг того всього розкумекати - він реготав. Отак розкрив рота, який виявився непомірно широкий, а в ньому виявилося тридцять два здоровісіньких зуба, був він якийсь червоно-брунатний, той рот; Катря тримала на вустах тонку півусмішечку, бо хто знає, думала вона, а може, цей дивний міняйло й передумає? Вже встигла зметикувати, що діло це їм вигідне: квартира в місті й добрі гроші в кишені; через це вона й усміхалася так тоненько, а коли Микола перестав вивергати з розхиленої пащеки оті грубі, трубні, як клекіт, звуки, вона запиталася швиденько, ніби й байдуже, а чи так собі, до слова:

- Щось ви не кажете, яка у вас квартира…

- На другому поверсі, двокімнатна, - сказав Іван. - На вулиці Рильського, вікна виходять у сквер.

- Але що це ми завели таку балачку? - знову сказав Микола, бо знову згадав, що вони вчора вирішили відшити цього міняйла, але щось його спинило, бо зирнули на нього пильно холодні сірі очі, й вони ніби паралізували йому язика - отак хотів щось проректи немаловажне, а не міг.

- Він хоче сказати, - незворушно озвалася з порогу Катря, - що ми тут без вас і кілька дерев посадили. Отой горіх - це ваш, а оці три яблуні - наші…

Микола знову дививсь у миску з накришеними огірками й помідорами. Вони збуджували в ньому неясний апетит, але це, здається, було нервове. Він і справді нервував, бо ніяк не міг справити мову в потрібне русло, тобто хотів сказати, що вони зовсім не збираються мінятися, що це було так, просто собі розмова, адже цікаво, що воно й до чого; насправді їм тут нічого не бракує, бо це таки їхній дім, а там вони житимуть на позиченім та ще й квартплату щомісяця плати! З іншого боку, йому не треба буде дертися щодня під гору, щоб дістатися на роботу: одягне капелюха й костюма, махне щіткою по туфлях, а може, скаже зробити це жінці, та й піде собі, покотиться, й курява з-під п’ят не вилітатиме - скрізь там асфальт. Не буде хіба що оцього блаженного післяобіднього спокою й розкладачки під горіхом, зате не буде й обридливої роботи на городі. Зрештою, що він забув на цій погано вимощеній, допотопній вулиці? Доля прислала йому цього дивака, то чи треба відвертатися від свого щастя?

Він знову відчув, що прибулець пильно на нього дивиться і, хоч не зустрічався з ним поглядом, все в ньому знову захололо, аж затрусилося.

«Нє, - сказав він собі, - він таки малахольний; їй-бо, коли я йому відмовлю, всуне мені під ребро ножаку!»