Володимир Лис - Острів Сильвестра

Яніна довго дивилася на незакінчену картину, а тоді взялася квапливо зафарбовувати її. Та після кількох мазків спинилася. Того вечора вона страшенно хотіла плакати, але сліз не було. Картину, так і незакінчену (хоча що ще було дописувати), напівзіпсовану, купила та мисткиня-критик, що написала про неї найліпшу рецензію.

«Моє найжахливіше відкриття», — подумала Яніна, коли після бесіди в кав’ярні попрощалася з Сильвестром. Вона відчувала — цей чоловік справді близький їй по духу. Але вперше після знайомства з чоловіком Яніні було байдуже, як цей чоловік на неї реагує. Вона зовсім не хотіла з ним спати, не хотіла й дружити. Хоча й знала, що продовжуватиме збирати про нього інформацію.

Під її ногами з’явилася велика чорна прірва. Яніна летіла над тією прірвою. Вона знала, що прірва не має кінця. Що політ триватиме, доки вона існуватиме.

Дивне відчуття було їй знайоме — світ перестав існувати. Вона готова була справді летіти. Тіло стало невагомим.

«А тіло птаха буває невагомим?» — подумала Яніна.

Вона летіла над вулицями цього міста, а місто справді занурювалося у безодню.

Місто зникло, а прірва глибшала.

Яніна вже йшла і співала.

Співала уголос.

На неї оглядалися перехожі.

Тільки при переході вулиці, коли її ледве не збила машина, Яніна отямилася. Стояла серед дороги і не могла збагнути, чому безодня під нею має дно.

— Та вона геть п’яна, — сказав хтось поряд.

— Ні, — сказала Яніна. — Я… я щаслива.

Вдома перерахувала картини, які залишилися. З трьох десятків, привезених до Лучеська, лишилося чотирнадцять. Це було її єдине джерело існування. Але біда в тому, що вона не хотіла їх продавати.

Того вечора Яніна задала собі безліч питань. Хто вона така і навіщо живе на світі? Чи міг бути інший варіант її життя? Кому вона мстилася, творячи таке (тут вона підбирала визначення — безалаберне, безтурботне, невпорядковане, аморальне, без мети) життя? Могла б вона стати кимсь іншим, обрати собі якусь професію, окрім художниці? Де зараз її батько і чи хоче вона його побачити? Де зараз її син і чи хотіла б вона його знайти? Кого вона в цьому житті любила і чи любила взагалі? Зрештою, її картини — це мистецтво чи ні, якщо для неї самої вони нічого не виражають? Чому, нічого не виражаючи, вони викликають в інших якісь асоціації й неоднозначні, ба навіть багатозначні трактування? Навіщо вона шукала Сильвестра Васильчука і навіть намагалася йому сподобатися? Що чекає її далі, якщо в неї зникла потреба писати янголів і квіти, а більше нічого (окрім хіба миття посуду, прибирання, копання городу), вона не вміє і, головне, не хоче робити? Що є таке в цьому житті, на що вона могла б опертися? Кому потрібен її інтелект і як його застосовувати в цьому житті?

Приходили, мов нічні метелики, що б’ються об шибку, й відповіді на її запитання. Вона просто слабка істота, котра пливе за течією. Ні, вона нонконформістка, яка не сприйняла цього світу, і світ не сприйняв її. Вона жила, як уміла, в іншому способі життя це вже була б не вона. Та й взагалі чи є сенс у житті як такому, коли все одно чекає неминуча смерть? Виростити дітей, збудувати дім, посадити дерево, а далі що? Навіть найближчі згадуватимуть хіба в поминальні дні. Якщо діти, яких народиш, — це особистості, то в них своє життя, свої інтереси. Ким би міг стати її син, якби вона лишила його в себе? Наркоманом, неформалом, людиною без життєвого стрижня й мети? Чи не досить для цього світу однієї такої особи, як вона? Як їй подібні в тих чи інших варіантах.

Інший варіант її життя — це що? Вчителювання, народні промисли, робота в колгоспі? Я ж не здатна ані до мімікрії, ані до руху по наперед визначеній траєкторії, казала вона собі. Чи мстилася вона матері, яка її зрадила, або ж вітчимові, котрий відразу зненавидів її як плід кохання жінки (котру він, без сумніву, по-своєму любив) з іншим? Навряд чи мстилася, інакше б вона спалила дім, вбила чи отруїла того ж вітчима, чи щось би таки зробила, аби їм дошкулити.

Батько? Вона навіть не уявляла цього чоловіка. Яке їй діло до нього, і що йому до неї. Сама думка про можливу зустріч з ним викликає в неї відразу. Та в неї нема і ненависті до нього. Нема, от у чому її біда, а може, й радість. Син? Вона хотіла б його знайти, якщо тільки він живий. Але що б вона йому сказала? Виправдовуватися? Каятися? Що таке виправдування і що таке каяття? Виправдати її, попри всі можливі варіанти на її користь (де ти, її суперадвокат?), неможливо. Тоді навіщо це робити? Вона й так засуджена. В’язниця — ціле її життя.