Володимир Лис - Острів Сильвестра

— Навіщо ви метали бісер перед свиньми? — прямо спитала Яніна, коли вже вони сиділи в кав’ярні навпроти філологічного корпусу (факультет мав свій корпус, правда, наполовину ще з одним факультетом, але чомусь будинок називався філологічним корпусом) і пили каву з коньяком.

— Он як? Цих милих, симпатичних дівчаток ви вважаєте свиньми?

Сильвестр вимовив ці слова гнівно, навіть різко, але очі його сміялися.

— Фе, як некультурно, — додав.

— Десь я чула вже ці слова, — сказала Яніна. — Здається, їх любила промовляти фрекен Бок.

— Знаю, це лаборантка на нашому факультеті, — цілком серйозно сказав він.

«От мені й стало добре, — подумала Яніна. — Добре, тільки дуже пізно. Дуже пізно й сумно. Немов серед пустелі, швидше на великому полі, кінець якого видніється десь далеко, а з того краю, з якого ти прямуєш, чути чийсь голос, до якого, ти знаєш, напевне, не повернешся».

— Я бачила, як вони слухали вас. Точніше — зовсім не слухали. Кожен робив, що хотів. Спершу декотрі озиралися на мене, а потім перестали. А під кінець…

«А під кінець лекції в аудиторії стояв справжнісінький гамір, крізь який мій бідолашний диктофон не міг навіть спіймати голос лектора», — мала б сказати вона.

— Одна дівчина точно слухала, крім вас, звичайно…

— Я прийшла спеціально…

— Але одна дівчина з тих, в аудиторії, мене таки слухала. До кінця. Вона завжди слухає. І знаєте чому? Вона глуха. Тактак, вона глуха і мусить слідкувати за моїм ротом, моєю мімікою, аби зчитувати слова. Якось вона сказала мені, що боїться пропустити ту мить, коли я вимовлю її ім’я. Щодо решти… Є ще, правда, одна поетеса, котра таки цікавиться літературою. Один хлопець із задатками критика. Кілька, які затято мріють про «червоний диплом». Інші ж прийшли на філфак або від безвиході, бо кудись-інде не могли піти, або за гроші заради будь-якого диплома. Такий вирок для сучасної філології підписало саме життя. Як і всієї, як прийнято казати, гуманітарної сфери. На інших курсах по троє-четверо студентів, котрі відчайдушно чіпляються за слова, сказані до них, від невміння жити. Ви бачили коли-небудь людину, котра не вміє плавати, але борсається у воді й раптом під рукою намацує дошку чи поліно, за яке можна вчепитися?

– І ви…

– І я кажу це цілком спокійно. І про мої погляди знають колеги. Одна з них дуже злиться, бо вважає філологію, зокрема літературознавство, словесні вправи, найважливішим заняттям у світі. Вона, здається, цілком серйозно мене ненавидить. Вона — один з чотирьох стовпів, які підпирають факультет. Я до них не належу.

Яніна відчула — те, заради чого вона йшла слухати його лекцію, — не спрацьовує. Не народжуються особливі почуття. А не спрацьовує тому, що він такий самий, як і вона, — страшенно самотній ізгой, виродок в цьому житті, мутант чи то з минулого, чи з майбутнього, результат трагічної помилки, краплина чийогось там первинного слизу. І це відштовхує?

— Ви такий цинік? — спитала вона, хоч і знала, що це не так.

— Якби ж то… Я реаліст, для якого реальність — це те, по чому не можна йти. Знаєте, як у біблійній притчі — щоб піти по воді, не по дну, а по воді, треба дуже вірити, що це можливо. Я не вірю, що це можливо, а заплющую очі й уявляю, що йду. Коли розплющую — води вже по самісіньку шию. Треба вертатися. І так кожного разу. Мужності йти далі не вистачає, іноді кажеш собі — ось я повірю й піду по воді, але розумієш — цього не буде. Як там, до речі, живе Ніна?

Він сказав це без будь-якого переходу, раптово. Яніна зрозуміла — втікає від тієї реальності, про яку щойно, перед тим, говорив. Але коли він осягнув її, цю реальність? Як же йому має бути гірко…

— Я її не бачила давно, дуже давно. А в її теперішньому селі взагалі ніколи не була.

– І я не був, — сказав він.

Підняв келишок з рештками коньяку. Випили, сьорбнули кави.

— Ви впізнали мене відразу? — спитала Яніна.

— Так. Пригадуєте, ви приїжджали на наш випускний?

— Пригадую, звісно, — зітхнула вона. — Мене запросила Ніна. Не знаю, чому вона це зробила.

— Вона представила вас як відому художницю.

— Це було ще дивніше.

«Бо вона, здається, і тоді, як і тепер, ні в гріш не ставила мого таланту, — подумала Яніна. — Саме так.

А може, й розуміла, що ніякого таланту насправді нема. Чи є? Чи вона щось відчувала? А чому я приїхала тоді?»

Десь опівночі вона покинула випускний бал. Пішла від сільської їдальні, де бенкетували учні, вчителі, батьки, в напрямку озера, яке видовженою тареллю тулилося до села. За нею хтось ішов, і вона безпомильно знала хто — вчитель, фізкультурник, котрий кілька разів танцював з «почесною гостею свята, чарівною старшою сестрою найкращої учениці» (вислів директора школи) і встиг її крадькома облапати. Вона знала так само безпомильно, що далі буде, — на березі озера він її наздожене, разом скупаються, в посадці біля озера він її візьме, матиме, трахне. Вона не опиратиметься, сміятиметься в душі. Потім вони повернуться до їдальні, дорогою він щось белькотатиме про любов.