Володимир Лис - Острів Сильвестра

Якимось шостим, а може, й десятим чуттям, спочатку слухаючи виступ «відомої художниці» на офіційній частині випускного вечора, де вона говорила про те, що може виражати мистецтво, зокрема живопис (запа м’яталися слова про «одиничний примірник будь-якого відчуття, закладеного в кожному мазку», дивні, як для вечора в селі), і як воно здатне будити людські душі (казала так якось сумовито, наче сама в те не вірила), після кількох слів, почутих за столом і під час танцю, Борис Курбанко відчув: нарешті він зустрів людину, жінку, гранично самотню, як і він сам, цілком можливо, упосліджену, вигнанця, що йде пустелею, сподіваючись на диво. Те, що він кохав, брав її там, в посадці, не мало суттєвого значення. Він сказав собі: ми маємо бути поруч, і став гарячково втілювати цей свій задум.

Та, як виявилось, навіть її рідня не знала, де Яніна живе.

— Може, у Львові, може, в якомусь іншому місті, а може, й у монастирі, — сказала її мати.

Але у Львові, куди він дістався наприкінці літа і став ходити по численних кав’ярнях і місцях, де тусувалися художники, ніхто не знав Яніни Світящук чи Яніни Кримащук. Нарешті хтось здогадався, що, певне, мова йде про Яніну Росяницю.

— Навіщо ви приїхали? — спитала Яніна, коли він таки постав перед її очі.

На той час вона вже знала, що вагітна. Знала, й від кого.

То було дивне відчуття — наче хто раптом поселив у ній її саму. Маленьку істоту, котра все росте й росте. Кругла, наче м’ячик, а може, й дивна рослина-істота — перекотиполе. Вона ставатиме дедалі більшою, ця істота. Наповнюватиме собою не тільки живіт, а й всю її, першу Яніну. І коли вона виросте, тоді розірве її тіло.

«Може, в мені живе янгол з якоїсь з моїх картин?» — якось покепкувала з себе Яніна.

Старший від неї лише на два роки чоловік стояв перед нею і… плакав. Це був начеб зовсім інший чоловік, ніж той, з яким вона переспала, злягалася на м’якій червневій траві у Вербці. Цей чоловік пробурмотів щось про свої почуття, про неможливість жити без неї, Яніни. Цей чоловік влаштувався вчителем фізкультури в селі неподалік Львова. Туди вона з десяток разів приїжджала. Яніна слухала його розмірковування:

яке то щастя, що він буде батьком, що він почне будувати хату для неї і їхньої дитини. Яніна сміялася йому у вічі. Зрештою вона, вже із досить заокругленим животом, зникла, а Борис Курбанко взявся її шукати. Квар тири, майстерні, горища і підвали Львова, Тернополя, ІваноФранківська він вивчив чи не досконаліше, ніж знала їх сама Яніна. Коли ж він знайшов Яніну, та була вже без живота. У відповідь на його запитання, де ж дитина, Яніна засміялася і сказала, що дитина не від нього.

— Від мене, — вперто сказав Борис, і це таки було правдою.

Яніна знову засміялася. Вони стояли в кав’ярні. Він вліпив їй ляпаса. З усієї сили, аж вона відлетіла на метр чи й два.

— Браво, маестро фізкультурник, — сказала Яніна. — Але це вам нічого не дасть. Мій син у надійному місці.

— Як ти назвала нашого сина? — спитав Борис.

— А дзуськи, — засміялася Яніна. — Я тобі не скажу.

Вони вже вийшли з кав’ярні.

Холодний весняний дощ лив мов із відра.

Яніна йшла містом, а поруч ступав чоловік, якого вона не кохала й не могла покохати.

Цей чоловік таки вийде на слід хлопчика Максима, залишеного у Яніниної подруги, яка шалено хотіла мати дитину, але ніяк не могла завагітніти. На той час подруга разом зі своїм чоловіком вже усиновлять Яніниного сина. Борис Курбанко незабаром зрозумів, що закон ним шляхом сина йому не отримати. Для підтвердження його слів про батьківство потрібно було свідчення Яніни, особи, прописаної в гуртожитку училища, в якому давно не жила, і розчиненої черговий раз у повітрі. Але саме тоді він відважується на відчайдушний крок — викрадає власного сина у його прийомних батьків. Він просто підійшов на вулиці до дитячого візочка, якого штовхала та Янінина подруга, і, схопивши малого, кинувся бігти через двори, через вузькі львівські вулиці. Потім він також розтанув у повітрі (попередньо звільнившись із роботи у школі), і ніякий всеукраїнський і всесоюзний розшуки нічого не дали.

Яніна вірила, що доля в її сина склалася щасливо. Чомусь вірила. Хоча спершу не вельми й переймалася тим, що він кудись зник. Це зникнення почало боліти пізніше, десь так через років десять.

Невідомо, був тепер він Максимом Курбанком чи жив під якимось іншим прізвищем.

Якось Яніна почала писати картину під назвою «Янголсин». Вона намагалася надати янголу дитячого обличчя. Довкола обличчя виписала квітку, на якій сиділа бджола. До бджілки простяглася невідомо чия рука. Рука, на якій був браслет із квіток, гладила кінчиками пальців комаху.