Тарас Прохасько - FM Галичина

Рано я хотів чи поголитися, чи то просто сполокати лице. Глянувши в дзеркало, я сказав собі: «Богумілу! Грабалу!» А перед вечором зайшов у винарню. І там дух

Грабала перестрів мене знову (звичайно, що він, якби мав десь з'явитися, то хіба при вині). У винарні заїжджий чех оповів мені про смерть Грабала. Історія була страшенно зворушливою. І ще більш милою, тому що неправдивою. Але у неї вірять чехи, земляки великого Богуміла Грабала. Чех оповідав таке: коли Грабал лежав у лікарні із знерухомленими ногами, то його привабили пташки, які вовтузилися за вікном. Пан Богуміл підповз до підвіконня і кришив птахам хліб з лікарняної пайки. А тим часом все більше вихилявся з вікна, підслуховуючи пташині розмови. Аж до того моменту, поки не втратив рівноваги і сам не вилетів через вікно, забившись на смерть.

Насправді достовірно відомо, що старенький Грабал знехтував і медициною, і хворобою, і неміччю. Може, хотів спробувати себе у ролі описаного ним дерев'яного ангела, розпиляного на кавалки на подвір'ї празької церковці. А може, його закликав хтось із тих, хто часто з'являвся і до нього, і до його діда, і тата після кількох глечиків моравського вина — Христос, Фрідріх Великий, Лао Цзи.

Грабал — напевно, найбільший поет сучасної Чехії, який писав підслухані оповідання. Почуте від звичайних пражан заломлювалося у кирниці-калабані-струмку Богумілової фантазії і ставало шедеврами. Його знав цілий світ, а тим часом Грабал працював або на заводі, де йому потрощило голову, або на пункті прийому макулатури, куди всякі празькі диваки зносили використаний папір. Його князівство — дивовижна чеська мова, вино, примари і оповіді переповнених життям напіввар'ятів. «Богумілу! Грабалу!» — звертався він до свого зображення докірливим голосом рідної мами. Зображення мовчало. А Богуміл записував історії. Він помер того літа, коли вмирали такі самі, як він, засушені старці — Жак-Ів Кусто, Булат Окуджава, мати Тереза.

А сьогодні прийшов якимись натяками до мене, як колись приходили до нього інші безсмертні старці.

І що дивно — майже всі люди, яких я поважаю, вже мали хоч якийсь стосунок Із цим небіжчиком.

Поява такого явища, як секонд-генд — ринку ношеного одягу, може вважатися однією з найвидатніших подій останніх років. Воно перевернуло багато чого у нашому щоденному житті. Пам'ятаємо, як у радянські часи одежа була досить дорогою, більшість співгромадян ходила у сумних однакових костюмах, плащах, куртках і шапках. Наших людей за цими деталями впізнавали у цілому світі так само безпомилково, як якихось індусів або африканців у національних строях. Секонд-генд дав дві чи три величезні можливості — мати багато дешевого одягу, одягатися всім по-різному і найголовніше — віднайти щось таке, що пасує власне тобі.

Але у ньому затаєна і велика небезпека. Адже відомо, що одяг, як ніщо інше, акумулює енергію своїх власників. Тож кожен з нас, вдягаючи ношену не знати ким річ, перебирає на себе рештки чогось доброго або злого, спокійного чи нервового, щасливого або трагічного. Вгадати неможливо ніколи, дізнатися неможливо ніяк. Велика циркуляція одягового духу починає нагадувати тотальний кругообіг якихось вірусів, які влазять у генетичні коди, вириваються з них, прихоплюючи із собою щось від попереднього господаря, і тоді з цим усім вселяються в когось наступного.

Це все прийшло мені до голови, коли вдягався сьогодні рано — жодної речі, яка була би придбана мною. Все подароване, все чуже, все зі слідами чийогось життя. Подарована куртка, куплена у празькому маґазині колоніальних товарів. Светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру. Сорочка, ношена курдським борцем за державність власного народу і одночасно студентом Львівського університету. Абсурдні штани, заширокі в поясі і дурнуватого кольору, вручені мені на знак визнання членами Мальтійського ордену. Пояс, подарований дзядзем у день мого семиріччя, і на якому я занотовував кожне нове місце, де побував. Шкарпетки, отримані справжнім німецьким графом у додаток до квитка на літак Люфтганзи. Військові черевики, які брали участь у штурмі палацу президента Грузії Звіяда Гамзахурдія. А ще — подарований кульчик, срібний перстень, годинник, ніж. І привезений з Асижу францис¬канський хрестик. Я не вибирав нічого з цих речей самостійно. Вони прийшли до мене самі з різних сторін і донесли частини чужих життів і доль. Але моя перевага над секонд-гендом у тому, що я знаю, чого можна сподіватися від кожної з цих речей.