Тарас Прохасько - FM Галичина

І хіба так само жовте на дереві, в часі падіння і на землі? А на землі воно що — не міняє кольору залежно від того, чи лежить поодиноко, чи зібране у купу, чи полежало кілька хвилин, чи пару днів і ночей. А якщо ще був мороз або дощ?

Та осінь визначається не самим лише відтінком листя. Таких характеристик у неї безліч. Те, що вони забуваються, зовсім не виправдовує того, щоб їх не бачити і не намагатися запам'ятати. Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології — плинові змін у порах року. Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову — ніяких непорозумінь у ній не станеться. А до всього, що робиш — додасться особливий колорит непозбавленості сенсу. їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим. Треба лиш відчути, як через тебе проходить зима, весна, літо і осінь.

Ми чомусь не вважаємо свою місцевість землею плодів. Якщо плоди — то

Закарпаття, Молдавія, може, ще Косівщина. А у нас — хіба картопля, фасоля, якісь кабачки і цибуля. Натомість передкарпаття, передгір'я — це яблуневий рай. Ніде нема таких зимових яблук, хіба що десь на півночі Франції, але їх там усе одно взимку тяжко знайти, бо весь урожай іде на кальвадос. А у нас найцінніші ренети і йони можуть долежати — якщо з ними любовно обійтися — аж до літа, не втрачаючи смаку й запаху, хоч І постійно віддають свої пахощі приміщенням, у яких переховуються.

Взимку сніговими завалами мешканці гірських садів пробираються до станцій, щоб поїздом привезти до франківського базару трохи яблук. Якби якийсь такий мішок урвався на дорозі, то червоно-жовтий яблучний більярд зігрів би набраним у себе сонцем цілий похмурий вагон «Червоної рути» або обпік би захололими боками безнадійну студінь снігів.

Часом так І стається. Тоді яблука треба визбирати. Але одного разу було так, що ніхто навіть не торкнувся жодної йони, що були розсипані вздовж колії. Вони так і лежали, потім пропекли всю товщу снігу, а згодом увійшли в землю, можливо, — навіть не розклавшись, цього ніхто не може сказати, бо коли сніг зійшов, не було вже жодного сліду. А не збирали яблук тому, що вони порозліталися з мішка пана Бойка. Пан Бойко власне ніс мішок червоних йон до станції. Було ще темно і дуже морозно. Вушанка була міцно зав'язана, голова зігнута під тягарем, вмощеним на шиї. Тому він не почув, що ззаду їде поїзд, і яблука розсипалися вздовж колії.

Їх не зібрали тоді не лише тому, що зимою нема квітів, які б можна було покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки.

Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме зібраний тобою урожай.

Після того, як почав падати сніг, вже важко сказати, якою була ця осінь. Аж сьогодні, приїхавши в гори, я усвідомив, що була вона, напевно, дуже сухою. Бо там, де завжди так багато води, її було мало.

Треба було опускати відро на всю довжину ланца. І воно все одно ледь досягало поверхні води. Чи через те з дерев'яного вала облітали крупинки, стерті ланцом, чи ще через щось всередині, але вода пахла деревом. Так, ніби довго зберігалася у посудині з нестійкої до вологи деревини.

Приблизно так робляться коньяк, кальвадос, ром. Але мене не нецавив присмак дерева. Я збирався випити якнайбільше води саме з цієї кирниці. Якщо моє тіло є на дев'яносто відсотків водою, то очевидно, що весь стан цієї системи залежить від того — яка це вода. Навіть мозок — переважно вода. Значить, думки мали би мінятися в залежності від сорту і якості води.

В такому разі треба міняти воду. Треба, як у звичайному резервуарі, витіснити брудну воду чистою. Хоча є певна трудність — якщо до чистої води долити брудної, то вся вода стає нечистою, а коли до нечистої доливати чистої, то все ж вона не перестає бути брудною. (Це був один із перших життєвих законів, сформульований моїм малим сином), Але, незважаючи на трудність, варто спробувати поміняти її хоча б частково.

Треба лиш знайти джерело, яке найбільше відповідає тобі, бо пити ту воду, що всі — небезпечно — ану ж усі стануть подібними, як два відра води. Я своє джерело знайшов. Поезія поезією, але попивши тої води, я дійсно чуюся інакше, до того ж довго. Бо якщо заллю нею всі свої внутрішні труби, то саме вона починає бути майже мною, а я — майже нею. І на ній можна працювати досить довго. А потім знов із хати в гори, до своєї криниці. Тим часом стопиться сніг і вода прибуде. Вона перестане пахнути деревиною. А я до того часу зауважу, чи сталися якісь зміни відсьогодні з самим мною.