Тарас Прохасько - FM Галичина

Коли живеш у горах постійно, то дрова стають якоюсь такою важливою частиною життя, як хліб, молоко, ліжко, сорочка, фуфайка. Дрова стають твоїм продовженням — ніби частиною власного тіла. Ти бачиш у цих брусках сконденсоване тепло, без якого твоє тіло перестане бути твоїм. Від них, отже, залежить саме твоє існування. А стоси полін можна сприймати як дивну анатомічну структуру, що належить до твого організму. Тому ти не можеш додуматися вважати їх чимось дивним І магічним, ти дбаєш лиш про те, щоб їх було багато.

Поскладані вздовж стін акуратні поліна перетворюють хати на справжні фортеці. У такій норі можна спокійно пережити будь-яку навалу. А вони точно будуть. Мороз буде тиснути на стіни так, що всередині тріщатимуть дерев'яні конструкції, сніги обов'язково хоча б кілька разів заметуть двері так, що доведеться вилазити через вікно, пролазити, повзти завалами до дверей і розгрібати сніг. Вітер перетворить вікна на вібруючі мембрани, а комин і стрих — на населену різними незнаними сотворіннями територію.

І от тоді вибір стоїть однозначно — або не палити і самому стати частиною вітру, морозу і снігу, або ж палити, перетворивши дрова на тепло свого тіла. Це тоді, коли довго живеш у горах. Хід зими, її календар, зарубки днів — все це прослідковується за поступовим зменшенням купи дров.

Коли ж приїжджаєш у гори час від часу, то дрова сприймаєш не як щоденну їжу, а як якісь делікатеси, вишукані страви і п'янкі напої. Мої дрова справді більше нагадують настояний коньяк. Бо, крім минулорічних смерекових полін, маю сховок з буковими полінами, що вилежалися вже понад двадцять років. Вони чисто білі, майже прозорі і дзвінкі. А тепло дають інтенсивне і лагідне водночас, а головне — тривале. Вони навчилися не квапитися. Здається навіть, що від того, як потримаєш таке поліно у руках, стає трохи тепліше.

В Австрії з таких витриманих буків роблять страшенно важливі деталі до скрипок. З одного мого поліна їх вийшло б десь зо двадцять. Розумію, скільки скрипок я спалив за ці роки, розумію, скільки міг би заробити, відвізши до Відня лише одну валізку, напаковану полінами. Але я знаю також, що буду їх далі помаленьку палити, частуючи ними друзів і дітей, як частують бесідою і вином. А попіл висиплю на грядку, де цілу зиму чекає свого часу часник. Най він теж погріється.

Коли випаде сніг і тримається вже непостійно, я почуваю у господарстві себе дуже впевнено. Знаю, що відпочинуть руки. І плечі, бо отримаю транспорт. Сніг — вже сам по собі є якимось транспортним засобом. Він може будь-що перевезти: людей, бочки, мішки, колоди. Щоправда, транспортом він стає лише у поєднанні з нахиленими площинами. Але там, де я господарюю — всі площини дещо похилені. Крім снігу і горбів, у мене є ще сани. І от вони — моя надія на полегшення для рук і плечей.

Не знаю, як хтось інший це робить. Але свої сани я ніколи не залишаю на дорозі. Вони живуть у мене в хаті, у найкращому місці. Так колись поводилися з худобою, пускаючи зимою до хати. Сани страшенно міняють І вигляд, і настрій хати. Особливо приємно прокинутися посеред ночі й у відсвіті почервонілих кахлів печі (а іншого джерела зовнішнього світла просто немає) побачити скелет саней у власній кімнаті. Спочатку ие можеш зорієнтуватися де ти, у якому придорожньому притулку заночував у часі мандрівки. Потім починаєш розуміти, що це твої сани самі собі ночують у твоїй хаті. І стає дуже приємно засинати, знаючи, що завтра буде день, буде сніг і будуть сани. З ними разом треба буде зробити кілька дуже важливих справ. Відвезти за ріку позичену шатківницю, їдучи назад, пройтися попри колію і знайти якусь кам'яну брилу, щоб притиснути пошатковану капусту. Треба поїхати до лісу і, обтрушуючи хмари снігу зі смерек, нарубати пластя — лапатих смерекових галузок. Вони будуть потрібні, щоб понакривати якесь коріння, що залишилося у ґрунті. Пластя, хоч і не важке, але нести його цілий оберемок страшенно незручно. А на санах дуже добре. Правда, обов'язково мусиш прив'язати його шнурком. Пластя на тлі снігів виглядає неймовірно гарно. Я хотів би цей екіпаж запустити з гори, щоб він сам довго їхав вниз. Хай би ця рухлива зелена точка перетнула весь велетенський екран снігового схилу. Натомість сідаю зверху сам, починаю керувати чоботом. І під'їжджаю аж до самої хати. Влетівши у копицю сіна, яке я, на відміну від саней, залишив зимувати надворі.

Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два—три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу достатньо і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого у первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч Інших фраґментів, бачених у різні часи у різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.