Юрій Сорока - Хотин

— А що то він? — стрепенувся Товкач.

— Що-що! Сказано: сиди й сопи у дві дірки. Скажуть після вечері, — невдоволено відповів Микита.

— Та хіба то вечеря!

— Дурний ти, Товкачу, як пень. Кошовий хотів сказати, що сніданок ліпший буде, як Бог дасть. Та тільки патякати менше треба, щоби вивідники бусурманські не дізналися, — спокійно промовив Андрій Кульбаба.

— А я хіба що? Я зрозумів. Лишень думаю: мо', він про що інше…

Перед заходом сонця татари, які були на польському березі Дністра, вчинили раптовий наїзд на залогу, що її Ходкевич виставив біля мосту. Перекривши дорогу на Поділля, вони вирішили зруйнувати ще й міст. Дві тисячі ординців набігли на шанці, у яких півколом зайняли позиції триста піших жовнірів з посполитого рушення. Косоокі вершники кинулися, було, на шанці, але їх зустрів нищівний вогонь із самопалів і гаківниць. Засипавши ворога, за звичаєм, хмарою стріл, вони повернули назад. Після двох невдалих набігів ординці повернулися до коша Кантемір-мурзи, залишивши на полі кількох убитих.

Поляки, що простояли в очікуванні битви весь день, нарешті засурмили гасло «відходити» і завернули кавалерію до табору. Велетенський орел перетворився на літеру «Т», яка поступово зникла за воротами окопів. З останніми променями сонця в обох таборах кашовари роздмухували кабиці.

У запорожців з їжею вже було дуже скрутно. Давно поїли корів та овець, що їх встигли надибати дорогою до Хотина, порожніми лежали на возах мішки з-під муки, зерна й крупи. Було ще трохи сухарів та невелика кількість жита. Його сотники та курінні отамани тримали як недоторканний запас. Тепер ці вози розв'язували, і молодики ручними млинками мололи жито на тетерю. Знайшлося навіть сало, яке тут же топили у великих казанах. У повітрі стояли пахощі ситної їжі, а в очах у козаків сяяли веселі іскорки. Тепер, здавалось, уже весь Низовий кіш був упевнений у майбутньому поході за здобиччю, хоча навколо кабиць розмови велися на сторонні теми. Після вечері, коли був вишкрябаний останній казан, вилизана остання ложка, за наказом кошового, довбиш вдарив у тулумбаси. Гучний бій литавр розлігся і над іншими полками. Козаки почали збиратись у великі кола.

Кошовий Семен Шило стояв на діжці під великою хоругвою війська Запорізького Низового. Навколо нього знаходилась уся військова старшина: військовий суддя, військовий писар, осавул і тридцять курінних отаманів. Тулумбаси забили дрібно і змовкли. У колі запанувала тиша.

— Козаки! — почав річ кошовий, — славне Низове лицарство! Дозвольте мені мовити кілька слів про події останніх днів і порадитись, як чинити далі. Всі ми захищали, захищаємо і захищати будемо далі віру нашу святу і неньку-Батьківщину. Се обов'язок наш і почесна робота. Скажу по правді. Я в вас ніколи не мав сумніву, і ви віддячили за довіру так, як має віддячити справжній січовий лицар, — хоробрістю, мужністю і військовою майстерністю. За це вам честь і хвала! — кошовий зняв шапку і поклонився на чотири боки. — Не я дякую, а ненька-Україна вам дякує за те, що життя не жаліли, а її боронили. Тепер настала скрута і безхліб'я. Але ми, козаки, терпимо — не ремствуєм. Це добре! А ще краще озброєною рукою взяти те, що нам потрібно. Це все є там! — Семен Шило вказав булавою у бік турецького табору.

Натовпом козаків пробіг схвальний гомін.

— Тож слухай військового наказу його ясновельможності гетьмана славного війська Запорізького Низового і Городового Петра Конашевича-Сагайдачного! Сьогодні опівночі всім, окрім варти, здійснити напад на ворожий табір з метою знищення живої сили противника, а також поповнення запасів харчів, зброї та пороху. Виходимо одразу після півночі, рухаємося швидко і тихо — в обозі залишаються лише три городових полки, тож турок не повинен викрити нас завчасно. Всім одягнути темний одяг, обличчя вимастити грязюкою. З собою мати шаблю, мушкет і два пістолі. Все! Розходьтеся і відпочивайте!

Тулумбаси вдарили востаннє, і козаки з тихим гомоном почали розходитися. Через хвилину в таборі запанувала тиша: досвідчені вояки берегли для відпочинку кожну мить. Ніч обіцяла видатися нелегкою.

Коли стрілки на великому, з гусяче яйце, нюрнберзькому годиннику показали північ, Сагайдачний вийшов із шатра і скочив на коня, що його тримав джура. Відвернувся, щоб у світлі вогнища не було видно гримаси болю на його змарнілому обличчі. Кілька останніх днів рука боліла все сильніше, а цієї ночі так і не вдалося заснути. Сагайдачний повільним рухом поправив хустину, на якій висіла рука, і торкнув коня острогами. Наближаючись до окопу, де сиділи готові вже до бою козаки, гетьман ще раз зважував свій план: чи все продумано до кінця.