Юрій Сорока - Хотин

Заметушились і в замку. Ходкевич, що відпочивав після чергового нападу епілепсії, змушений був сісти на коня і виїхати до запорізького табору. Разом із ним вирушив Любомирський і всі комісари. Вони довгою кавалькадою проїхали до самого берега Дністра, супроводжувані здивованими поглядами козаків. Спинилися над високим схилом річки.

Якийсь час Ходкевич дивився на татар у далекозорну трубу. На його вилицях несамовито вигравали жовна.

— Пан Любомирський, здається, пропонував не руйнувати міст?

— Цо пан має на увазі?! — аж підскочив Любомирський.

— Вашмость добре мене розуміє. То є питання недалекоглядності! — Ходкевич опустив трубу і люто позирнув на Любомирського.

— Наш шановний генерал шукає винуватця своєї помилки? — сердито посміхнувся Любомирський.

Ходкевич трохи помовчав. Потім мовив уже спокійніше:

— Я мав намір зруйнувати міст, а ви мене весь час відмовляли, хіба не так?

— Так, прошу пана! Але ж міст нам конче потрібний — це ж комунікація з Кам'янцем, з ойчизною. Неможливо було її розірвати!

– Її вже розірвав Кантемір-мурза, прошу пана! — стримано відповів комісар Яків Собеський.

— Це свідчить лише про те, що переправу треба було ліпше охороняти, — відмахнувся Любомирський. Він бачив, що майже всі комісари на його боці, крім Собеського.

Під'їхав Сагайдачний у супроводі військового писаря та осавула. Вони поставали поблизу шляхтичів і мовчки дивилися на татар, що розсипалися на протилежному березі.

— Що скажете, пане запорожець? — запитав Ходкевич.

Сагайдачний відповів не одразу. Він мовчки дістав люльку, наклав, запалив кресалом трута і роздмухав вогник. Припалив.

— Україна горить, — мовив сумно.

— Я маю на увазі становище війська, прошу пана, — зазирнув йому в очі Ходкевич.

— Припасу мало. А зараз і від Польщі відрізані. Вихід один.

— Який?

— Навідати турків уночі.

Ходкевич хмикнув.

— Це надто ризиковано. Крім того, це компетенція Сейму, я сам не можу вирішувати. Про це вже, прошу пана, була мова, тож чекаю на послів із Варшави. Тоді й буде видно.

— Я щойно радився зі старшиною, — сказав Сагайдачний. — Вони вимагають напасти на табір за річкою. Козаки не задоволені тим, що на їхніх очах грабують українські землі.

— А особисто ви якої думки?

— Я волів би не розсіювати сили.

— Добре! — Ходкевич оглянув присутніх. — Коли тут зібралися представники командування обох таборів, можна провести військову нараду. Нехай кожен скаже свою думку про нічну атаку і напад на Кантемір-мурзу, що пропонують наші союзники. Ви, пане Любомирський.

— Я згоден із паном Сагайдачним, не можна розділятися перед лицем супротивника, що має перевагу в людях. Ліпше дочекатися рішення Сейму і в разі, якщо воно буде схвальним, пробувати воєнного щастя уночі.

— Тепер ви, пане Собеський.

— То є добре, я згоден.

— Пан Синявський?

— Моя думка, — промовив Михайло Синявський, — треба замирюватись із турками. Останні успіхи ставлять нас у зручне становище на можливих переговорах. Треба не втратити нагоди.

З боку запорізької старшини пролунало обурене гудіння. Кілька полковників, які щойно під'їхали, за звичкою, вхопилися за шаблі.

— Зрада! — почулися крики.

— Тихо! — підвищив голос Сагайдачний. Потім подивився на Ходасевича. — Те, що пропонує пан Синявський, неможливе. У Варшаві мене запевнили, що такого розвитку подій не може бути. Тож як це розуміти, ясновельможна шляхто?

— Пан Синявський пожартував, — улесливо посміхнувся Ходкевич. — Які будуть ще пропозиції?

— Моя думка, — відповів Лєсковський, — треба готуватися до рішучого бою. Турки ослаблені, ми маємо великі шанси. Якщо згаяти час, військо, зморене голодом, почне бунтувати. Тоді буде запізно.

До Лєсковського приєднався Тарнавський і Жоравинський. Їм заперечили Зискар з Дорошенком:

— А ви подивіться туди, — вказав на вкрите димом небо за річкою Дорошенко, — чи це палають не піддані Речі Посполитої, чи не польський люд нескінченною річкою потече до Перекопу?

— Наздоженем татарву — і з провіантом будемо, і люд християнський з неволі визволимо! — підтримував його Зискар.

Роз'їхалися пізніше ніж за годину: суперечки виникали з кожного питання. Сагайдачний, що вибрав м'яку тактику у стосунках із поляками, ледве стримував обурених полковників. Урешті було вирішено дотримуватися старої тактики — глуха оборона зі швидкими контратаками. Також вирішили розсилати розвідників у пошуках переправ, що ними можна доставляти продукти з Кам'янця. Ідея запорожців щодо нічного нападу не знайшла підтримки; Ходкевич стояв на своєму: без рішення Сейму великих сил з табору в нічний час він не виведе.