Юрій Сорока - Хотин

— Чую, настрій є, хоч голодні, — мовив.

— То воно, батьку, так: дай козаку багато — усе з'їсть, дай мало — теж задоволений буде, — мовив Сипаха і дістав ріжок із нюхальним тютюном.

— Правду кажеш, Трохиме, правду, — всміхнувся кошовий. — А ти все ріжком бавишся, не любиш люльки?

— Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичної душі… А то смик-дьорг! Утер носа і готов. Та й мізки добре прочитує. Ось так воно!

На віддалі польські й турецькі війська завмерли, не наважуючись напасти першими. Сурмачі Владислава ще раз засурмили «до бою!» Але відразу змінили гасло на «готуйсь».

— Чи він, пак, грається! — мовив у вуса кошовий.

— Певне, гусари, кат їх мамі, в штани наклали! — почулось із гурту.

— Учора нарадою порішили дотримуватися старої тактики, а сьогодні у поле полізли. З нами не домовилися… Правду кажуть: у Владислава лихоманка. І піхота у таборі… Не розумію нічого, — задумливо промовляв кошовий.

— То пусте, — раптом мовив Петро Кульбаба, — турки у бій не підуть, напевне, ляхи це вже зрозуміли.

Кілька десятків здивованих облич повернулося до колишнього бранця.

— Ти про що? — запитав Шило.

— Ондечки, — Кульбаба вказав пальцем у середину турецького півмісяця, — де Османів бунчук. Бачите?

— Та кажи, чортяко, що там!

— Бунчук є, хоругви немає. І яничарських казанів не бачу. Це ж їхні знамена! Незабаром вони почнуть згортати хоругви і відходити. В Османа звичай: зранку гадати на кості і на летючих птахів. Напевне, сьогодні ознаки несприятливі.

Через годину турки почали згортати хоругви і відходити. Поступово величезний півмісяць заховався у таборі. Навздогін йому глумливо співали польські сурми, марно викликаючи ворога на бойовище.

— Ти, Петре, як у воду дивився! — захоплено вигукнув Сипаха.

— Надивився я на них… — зітхнув Кульбаба.

Поляки продовжували стояти у полі. Владислав вирішив чекати до останнього. Година минала за годиною, а турки не з'являлися. Нарешті виявили себе в іншому.

Коли сонце піднялося вже досить високо, з протилежного берега у крило козакам знову вдарили турецькі гармати, закидаючи городовиків Федора Білобородька дутими стрільнами.

Перша граната вибухнула поблизу невеликого косяку коней, розриваючи і ранячи наполоханих тварин. Один кінь тягнув за собою тельбухи і, захлинаючись надривним криком, біг по табору. Козаки, не вірячи своїм вухам, повернулися туди, звідки долинув зойк, — кінь верещав, як налякана дитина.

— Матір Божа! Тварину за віщо?! — на очах у Сипахи виступили сльози.

Ніхто не відповів. Спливала хвилина за хвилиною, а кінь не вгавав. Сотні очей дивилися на страшну картину і не знали, що діяти. У таборі Білобородька вибухи почастішали.

— Та що вони, душогуби, коня добити не можуть! — не витримав нарешті Семен Шило.

Ніби у відповідь йому до пораненого коня підбіг хтось із козаків і вистрелив йому в голову з пістоля. Вітер відніс хмарку білого диму, і зойк припинився. Тварина повалилась, як підтяте дерево.

Якийсь старшина, очевидно, сам полковник Білобородько, поганяючи коня, несамовито гасав по табору. Віддавав команди й намагався впорядкувати наполохану табірну обслугу. Поряд із ним час від часу виростали вогнисто-білі грибки вибухів. У поміч полковнику, скочивши на коней, кинулося кілька сотників та інших старшин. Незабаром коней і худобу відігнали в поле, а кілька козацьких гармат відкрило вогонь у відповідь. Почалась артилерійська дуель, яка незабаром припинилася: мала козацька армата докидала кулі лише до чорної смужки дністровського берега і не могла дістати турків. Табором пронеслася чутка, що у Білобородька вбито хорунжого, військового кантаржея і півсотні козаків. Були втрати й серед обозної обслуги. Запорожці зняли шапки й перехрестились.

— От люциперова сила, дістали братчиків! — з гіркотою вимовив Максим Горбоніс. Він усе ще був блідий, і під жупаном біліла пов'язка, але у руках мав мушкет, а поряд лежав спис із червоним ратищем.

— Добра смерть, козацька… Дай Бог кожному такої, — сумно відповів сліпий кобзар Пузир, який, спираючись на дебелий дрючок, теж приліз на окоп.

— Коб нам тут з безхліб'я не перемерти… Батьку кошовий, може б то до турків уночі навідатись? — запитливо глянув на кошового Микита.

— Не від тебе першого чую, Микито. Та й сам думав… Сагайдак добрий пан, з тямкою. Тож після вечері зберемося, слово скажу. А поки язики на клямку, — кошовий виразно подивився на запорожців і пішов уздовж окопу до інших куренів.