Юрій Сорока - Хотин

— Так ось воно… Хотів сам тебе на Січ привезти, до науки, та не встиг… А як мама? Як Пріся, Стеха? Яринка, мабуть, вже велика?

Андрій раптом відчув себе малим беззахисним хлопчаком. Зовсім як тоді, коли вперше опинився серед запорожців і знову й знову переживав втрату родини.

— Немає неньки… — відповів він чужим голосом, — забив татарин… І Яринку теж… А Прісю й Стеху в Крим погнали. Жодної звістки від них не мав.

Петро Кульбаба повільно сів на землю й охопив голову руками. Не плакав. Дивився лишень перед собою каламутними очима, і скільки муки, скільки болю було на закам'янілому обличчі. Андрій сів поряд.

— А як же ви? Чув, що вас на палю…

Петро хвилину мовчав. Потім підняв на сина повні болю очі:

— Горе! Гірко, сину! Ох, гірко… Гірко чути те, що ти кажеш. Та й у мене новини не ліпші. І Данила, і Остапа турки стратили. Мене помилували, не знаю, навіщо. Ліпше б убили…

І Петра прорвало. Плутано, раз у раз перериваючи мову, почав оповідати свої семирічні поневіряння турецькою неволею. Стискав кулаки, скреготів зубами. Виливав на бусурман цілі ріки прокльонів і лайки. Нарешті рвучко піднявся на рівні.

— Андрію! Я повинен бачити кошового! Веди до Семена. Руки чешуться в горло бусурманам вчепитись…

Семен Шило повертався з наради, що її зібрав Сагайдачний у наметі Богдана Куроші. Повільно йшов величезним табором і розмірковував над почутим.

Окрім обговорення майбутньої нічної атаки, наказний гетьман торкнувся питання про долю Бородавки. Без наголосу, наче мимоволі. Але одразу ж стала помітною актуальність цього питання. Серед військової старшини вже досить давно відчувалася напруга через двовладдя, що фактично склалося з прибуттям Сагайдачного. Адже Бородавку з гетьманства не скинуто, але булава у Сагайдачного. Виникала потреба з таким станом справ щось діяти. Для Шила не стало новиною те, що всі полковники віддали свій голос Сагайдачному, але коли зайшлося за смертну кару гетьманові-невдасі, кошовий замислився. З одного боку, він давно знав Неродича і знав як доброго козака, з другого — адже з його провини загинуло багато людей, лише з коша майже три сотні запорожців. Крім того, коні вже тепер голодні і невдовзі почнуть гинути. А як же без коней, коли доведеться долати мало не тисячу верст до Запоріжжя? Питання гнітюче, а дуже скоро і люди почнуть голодувати, надто багато їх зібралося на цьому клаптикові землі. Якщо запаси не зроблені раніше, зараз цьому не зарадиш… Урешті Семен Шило приєднався до тих, що вимагали смерті Бородавці. За суворим запорізьким звичаєм це було справедливим. Тепер кошовий ще раз і ще раз зважував усі за і проти. І хоча все мала вирішувати загальна козацька Рада, на душі було погано. Від цих невеселих думок його відірвав Андрій Кульбаба, котрий очікував на кошового поблизу його намету.

— Чолом тобі, батьку кошовий, — козак зняв шапку й низько вклонився.

— Вітаю, козаче, діло яке маєш?

— Батька рідного зустрів. Не впізнаєш?

Семен Шило пильніше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.

— Петре? — здивовано запитав. — Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звідкіля ти, бісів сину?

— З неволі, Семене. Дозволив мені Господь ще раз на товаришів моїх подивитися, шаблю до рук взяти.

Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечі.

— Бог з тобою! Ну, давай хоч розцілуємося.

Давні товариші обнялись і розцілувались.

— То ти як далі, Петре? — запитав кошовий після короткої оповіді Кульбаби.

— Та думаю ось назад, у Переяславський курінь. Візьмете у товариство?

— Візьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Він у вас зараз курінним.

— Ще не бачив. Ну то він нікуди не дінеться, товариш він мій.

— Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброїти за військовий рахунок.

— Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не підібрав! — виступив наперед запальний Андрій.

— То й добре. Кажуть, що біля замку в жидів і вірмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальні справи… Поговоримо про все, Петре, пізніше.

Козаки ще раз вклонилися кошовому, і він зник у наметі. Андрій одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.

Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годі було впізнати: висока видрова шапка замість чалми, золотистий з візерунками каптан, зашпилений на безліч гапликів, поверх жупан, накинутий на плечі, сині шаровари. Довершували картину два пістолі за шовковим очкуром, шабля при боці (довго під свою руку підбирав) і мушкет за плечима. Андрій, що йшов позаду, сяяв, як нова копійка. Очі в обох блищали: за зустріч перекинули по кухлеві меду, але, зважаючи на таку подію, ніхто не звернув уваги. Козаки щиро вітали Кульбабів, котрі були на сьомому небі у цей щасливий для обох день.