Юрій Сорока - Хотин

Сагайдачний повернувся і, взявши коня за повід здоровою рукою, покрокував у вказаному напрямку. Позаду почулись якісь крики та шум боротьби.

— Лежи, чорте голомозий, як уже попався, не тріпайся! — Сагайдачний впізнав веселий голос козака, що з ним хвилину тому розмовляв.

Він прислухався. З окопу не долинуло більше жодного звуку.

— Що там, хлопці? — крикнув у напрямку до окопів.

— Турка піймали, батьку! — долинув той самий бадьорий голос.

Сагайдачний попрямував у зворотному напрямку.

Перед насипом, зі сторони табору, лежав якийсь чоловік у турецькому халаті і смугастих шароварах. На ногах чарухи [37] Чарухи (тур.) — постоли. із закрученими догори носами, тюрбан збився на обличчя, закриваючи очі. Ніякої зброї не було.

На грудях у незнайомця сидів один із вартових, притискаючи йому до горла кривого ножа. З грудей полоненого виривалося голосне харчання.

— Пустіть його, — наказав Сагайдачний.

Козак неохоче зліз зі свого бранця. Турок ще з хвилину полежав, намагаючись отямитися після козацьких обіймів, потім поволі сперся на лікоть і, нарешті, сів. Обвів присутніх каламутними очима і спинив погляд на Сагайдачному.

— Доброго ранку, пане гетьмане. Ось і побачилися, — мовив хрипко, розтираючи забиту шию зашкарублою рукою.

Сагайдачний напружився. Щось знайоме майнуло у голосі бранця, у погляді сірих очей.

— Ти мене знаєш? — запитав.

— А чому ні? — відповів полонений запитанням на запитання. — Та й ви колись мене признавали.

— Стривай, стривай! Кульбаба! Точно, Петро Кульбаба! Де ж тебе носило стільки років?

— Ліпше запитайте, де не носило. За сім років усю Туреччину вздовж і впоперек перейшов, скрізь доля поганяла… І морем, і сушею…

— Якщо мене не підводить пам'ять, бачив тебе востаннє, коли підходили до Очакова.

— Так, батьку. У 1614 році це було, коли ходили на Трапезунд і Синоп товариство визволяти. Тоді нас турки галерами під Очаковом вистежили. Ви ще поділили наші чайки на два загони. З однією половиною пристали до якогось острова…

— До Прогонівської коси ми пристали, навпроти острова Тендра. На руках чайки переносили. А другій половині я наказав уночі повз турків пробиратись.

— Ну то я з ними й був. Пройшли щасливо, але, коли почало світати, нас помітили й, наздогнавши, такого чосу нам із гармат задали! Одну чайку ядрами розтрощили, а нас, двадцять товаришів, що не потонули, у полон забрали.

— Пам'ятаю! То і ти там був?

— Довелось. А ви як тоді? Перетягнули чайки у лиман?

— З Божою поміччю змогли. Наздогнали нас, щоправда, татари стрілами засипали… Але добралися до лиману, потім — у Дніпро. Більше трьох десятків товариства у тих очеретах залишилось.

— Так, наварили нам турки пива… А ви, бачу, гетьмануєте-таки. Ну то нема Османові на що надіятися. Конашевич віру нашу оборонить, тепер я спокійний.

— Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним… Маєш якісь важливі відомості?

— Скажу, що бачив.

— Ну, то пішли зі мною. — Сагайдачний повернувся до вартових. — Це не турок, хлопці, це наш козак, із низових.

— Вибач, батьку, що боки нам'яв, — виступив наперед той вартовий, що сидів на грудях у «турка». Під час розмови між Сагайдачним і бранцем він спантеличено переводив погляд з одного на другого.

— Міцний ти хлопака! Обійми, як у ведмедя, маєш, — весело відповів Кульбаба й потиснув козакові руку. Потім, приєднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Куроші, що сірів за кілька десятків кроків попереду.

У наметі батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бігали з дорученням джури.

Сагайдачний відкинув полотняну запону намету і ступив усередину, махнувши рукою Кульбабі, щоби заходив слідом.

— Доброго ранку, Богдане.

— Доброго ранку, батьку, — Богдан Куроша встав і вклонився прибулому. — Ось зараз нагальні справи попораю і поснідаємо.

— Добре, заждемо. — Сагайдачний, а за ним і Петро Кульбаба сіли на лаві у глибині намету. Кульбаба заходився розглядати розвішану на стінах зброю.

Через кілька хвилин усі розійшлись, а опецькуватий джура вніс до намету величенький казанок щерби [38] Щєрба — рідко зварена мука на риб'ячій ющці. , пастрему й хліб: батуринський полковник завжди харчувався просто, по-козацьки.

— Прошу до страви, чим багаті… Джуро! Ложки даси, чи як?

Джура з'явився миттю і поклав на сирно [39] Сирно — стіл. три срібні ложки. Так само хутко вибіг.

Богдан Куроша зацікавлено поглядав на Петра Кульбабу, але до кінця сніданку не промовив ні слова. Мовчки сьорбали наваристу щербу.