Юрій Сорока - Хотин

— Стривай, Петре! — оживився Сагайдачний. — А Андрій Кульбаба не твій син?

— Був у мене й Андрійко, а хіба що?

– Є тут козак у Семена Шила, Андрій Кульбаба. Так ось, дивлюся, ніби вилитий ти.

— Де він зараз? — Кульбаба відчув, як затріпотіло серце, стисло у грудях.

— Має бути у Переяславському курені. Ох і справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям завдячую. Ось бачиш, — Сагайдачний вказав на хвору руку. — Поранили мене. Якби не він, не знаю, чи жив би. А на герці ладний!

— Піду я, батьку, пошукаю його. Може, й справді мій Андрійко…

– Іди вже. Дай тобі Бог, щоб це твій син виявився.

Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Куроші й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намір обмізкувати з ними план нічного нападу на турків, що визрів у нього в голові ще під час ранкової розмови з вартовими.

Минаючи позиції кількох полків гетьманського війська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низові курені. Той підозріло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.

— Туди йди. Якраз посередині табору й стоять.

Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у різні боки, він бачив і не міг повірити, що знаходиться поміж козаками. Велетенські вози, воли, мішки з різним майном — навіть усе це було своїм, рідним, не бусурманським. А що вже казати про довгі козацькі вуса, оселедці, напомаджені й закручені за вухо, сині й червоні жупани, видрові, ондатрові й баранячі шапки з довгими китицями. Відкинуті назад рукави жупанів, синьо-червоно-жовті шаровари «з достатком». І, звичайно, козацькі люльки. Сотні, тисячі козацьких люльок!

Петро вдивлявся в обличчя козаків, але не міг упізнати жодного. За сім років багато його товаришів склали голови у турецькій, кримській і московській землях. Кульбаба розумів це, і з його грудей раз по раз виривалися важкі зітхання.

Нарешті в очах зарябіло від червоних жупанів і синіх шаровар. Між ними траплявся одяг і інших кольорів, але, безумовно, синього й червоного було більше. Петро підійшов до молодика у потертому кунтуші, що старанно витирав жмутом соломи гарного гнідого коня.

— Хлопче, а скажи-но мені, як пройти до Переяславського куреня.

– І навіщо, дядьку, ноги бити, як ви і так у Переяславському курені. А ви що, турок? — весело відповів молодик.

— Ні, синку, не турок… Я хотів би побачити Андрія Кульбабу.

— А навіщо він вам?

— А тебе як звуть, такого допитливого?

— Яцьком.

— Знаєш, Яцьку, що цікавій Варварі на базарі носа відірвали? Відповідай, коли старші запитують.

— На окопі він. Може, покликати?

— Поклич, сину, поклич. Я ось тут зачекаю.

У Петра Кульбаби раптом затремтіли ноги й він, щоби не впасти, сперся на воза, що стояв поряд.

Коли підбіг Яцько, Андрій саме сидів на окопі, пильно вдивляючись у те, що робилось у турецькому стані. Турки стягували докупи величезний табір, що на багато верст розтягнувся по пагорбах.

— Батьку Андрію, там вас питають! — вигукнув захеканий Яцько.

— Хто?

— Я й не знаю. Якийсь чоловік, вбраний, наче турок.

— Що ти мелеш, який турок?

— Та не турок! По-українськи говорить, лише вбраний, наче турок.

– І що він хоче?

— Не знаю, вас запитав. А сам якийсь дивний: руки тремтять, в очах сльози.

— Добре, ходімо. І хто це може бути?..

Підійшли. Старший Кульбаба піднявся. Витягнув уперед руки:

— Андрію, це ти? — тільки й вимовив.

Андрій пильно розглядав незнайомця. Щось знайоме, але таке далеке… Кінь. Степ. Його зросту не вистачало, щоби дотягнутися до стремен. Чомусь плакала мати, і десь високо блищало цяцьковане руків'я шаблі. Як хотілося до нього дотягнутись!.. Невже?! Адже цього не може бути!

— Батьку? — не вірячи собі, запитав чужим голосом.

— Андрійку! Сину! — Петро Кульбаба вхопив сина в обійми. — Козак! Господи! Справжній козак виріс!

Петро, відігнувшись, випростав руки. Зазирав в очі сину й не міг повірити у реальність подій.

— Дай надивлюся на тебе!

Андрій отетеріло кліпав очима, не знаючи, що й казати. Все відбувалося надто швидко. Він, що звик до думки про смерть близьких, міг очікувати на все що завгодно, окрім цієї зустрічі. Запанувала незручна мовчанка. Чорновусий запорожець стискав в обіймах турка з сивою довгою бородою й не знав, що казати.

— Давно козакуєш? — нарешті порушив мовчанку батько.

Андрій знизав плечима.

— Сім років уже на Січі. Спочатку молодиком…

Знову запала мовчанка. Через хвилину старший Кульбаба зітхнув.