Юрій Сорока - Хотин

— Щось замислив Сагайдак на бусурманську голову, — відкинувшись на колесо воза, вимовив Микита.

— Чи пак на нашу, — стурбовано помітив Товкач.

— Може, й на нашу… Андрію, забери, Бога ради, того казана, дивитися не можу, так тхне… закопувати вже час, подалі від гріха.

Андрій, не сперечаючись, узяв казан із саламатою й почимчикував до обозу. За хвилину повернувся.

— Це не до добра, — задумливо мовив Півторакожуха. — Ще пошесть піде по війську. Колись, пам'ятаю, у Московії було. У Ливнах чи що… ні, поряд. Тоді боярина маєток взяли в облогу, чи пам'ятає хто?

— Я пам'ятаю, — відгукнувся Микита, — знайшов що згадувати, ще й ту саламату, що з'їли, надкинуть…

— Розповідай! — зацікавився Кульбаба.

— Щось воно має бути… Матінко Божа! З решти полків теж повідходили. Дивіться… оно, — Товкач указав на підрозділи реєстрових козаків, котрі прямували до місця розташування флангових полків. — Чи то, може, знову від армати ховають?

— На біса вони тобі! Кажи, що там у Ливнах, Хведоре.

— Шість тижнів сиділи під стінами, аж тоді ворота відчинили. Ми зайшли, а там… У воду мертвяк упав, до криниці, а вони не знали, чи що. Одне слово, чума пішла, майже всі вони вимерли. Як зайшли ми, так і вийшли… Трупи чорні, роздуті, як міхи. А як роздуються, ураз і вибухають. Тільки бризки врізнобіч. На когось попало тоді, то з куреня вісім козаків померли, а у Нижчестеблівському пошесть за два тижні половину куреня викосила!

— Так вони й вибухають? — недовірливо перепитав Андрій.

— Хто? — закліпав Півторакожуха.

— Ну, мерці!

– Їй-бо не брешу! Сам бачив! Як гнилі кавуни!

— Слухайте! — Микита з огидою подивився на обох і знову почав накладати люльку.

— Ні, таки щось не те! — Товкач, мов горобець, витягував шию, спостерігаючи за турками. — Гляньте, як нас мало тут залишилось. А що як сюди знову вдарить?

— Тоді, Товкачику, скинеш шаровари та поцілуєш себе нижче спини на прощання!

— Дурний ти, Кульбабо! Тобі, харцизу, що… А у мене в паланці діточок трійко. Тож собі думаю, щоби за цапову душу не загинути. Якби ото за діло… а так ось… Одне слово, треба дізнатися, що діється!

— Гніздюкова твоя душа, Товкачу, баболюбська! — спокійно відповів Кульбаба. — Сиди вже, он курінний їде, зараз усе будемо знати.

До них дійсно під'їжджав верхи курінний. Шапка з червоним шликом по-молодецьки заломлена назад, кінь пританцьовує на місці, закусує вудила.

— А що, дітки, чи щось турбує?

— Нічого, батьку, маємо перепочинок, — весело відгукнувся Андрій.

— Спочивайте поки що. Зараз буде добра робота.

— А куди це сусіди наші подалися? — не витерпів Товкач.

— На фланги подалися. Сагайдачний наказав зібрати сили там. А ми маємо стримати турків тут. Та ще й назад завернути. Тоді разом і вдаримо. Так що тримайтеся, дітки, — Хвилон Беркут підвищив голос і спрямував коня вздовж позицій Переяславського куреня. — Стріляти злагоджено. Влучно. Пам'ятайте: кожний постріл — мертвий турок. З обозу зараз прибудуть усі, хто може заряджати зброю. Якщо ж прорвуться бусурмани, зустрічайте на списи, на шаблі. Смерті не бійтеся, пам'ятайте: умерти в бою — це доля козацька, щастя наше і слава запорізька! Згадають нас нащадки за кров нашу і важку працю. Хіба це не ліпше, ніж по бурдюгах та зимівниках дух спускати від старості?!

Угору злетіли шапки на знак згоди з отаманом. Над Переяславським куренем здійнялося багатоголосе «слава» і покотилося, підхоплене рештою куренів. Січовики заряджали зброю, готуючись до рішучого бою. Недалекі турецькі бюлюки й татарські орди тепер націлювалися на козацький табір, помилки бути не могло. Нарешті, сповнюючи околиці гуркотом барабанів, рушили.

Текли цілим морем знамен, чалмів, кауків, списів, борід, жупанів, коней, верблюдів та мулів. Стогнали, як далека гроза, здіймали хмари пилюки на полі, що ще тиждень тому милувало погляд смарагдовим килимом тирси, полину та чебрецю. Линули невпинно, а в напівпорожніх окопах очікували на них мовчазні запорожці. Що думали вони тоді, які думки проглядали крізь погляди примружених очей? Лише кілька годин тому яничари добігли до окопів, схопилися на шаблі й списи. А що тепер, коли їх удвічі менше? Та не такими були ці люди, щоб передчасно падати духом, лякатись одного лише вигляду ворожих військ.

Запорожець. Козак. Січовий лицар… Щоб зрозуміти феномен цього видатного воїна, варто лише розглянути умови, в яких він ріс, виховувався й отримував потрібні йому навички. Січ… Фортеця на кордоні християнських земель. Постійна загроза нападу татар або турків загартувала, додала хоробрості, а кому її бракувало — брама була відчинена. Через сито війська проходив пісок дрібних людських душ, залишаючи кремінь. Той, що потрібен у незчисленних походах. І самі походи кували військовий характер. Сюди ще додамо православну церкву, що оголошувала бійця за віру праведником, чия душа спочине в раю… Тож неважко уявити, що не було в їхніх очах ні жаху, ні нерішучості. Навіть такі, як Товкач, урешті брали себе в руки і, вже не вагаючись, готувалися віддати життя. Хіба діло цього не варте?