Юрій Сорока - Хотин

— Ох, клятий! — тільки й схлипнув Максим і впав, широко розкинувши руки.

А Микита вже й поруч. Заревів, застогнав не своїм голосом Непийпиво.

— Максиме! Братику! — і як вихор налетів на яничара. Не чув сили в розпуці. Рубонув. Лезо розсікло повітря і з жалібним дзвоном упало на підставлену зброю. За мить із двох шабель залишилися тільки друзки. Микита відкинув непотрібне тепер руків'я і з голими руками кинувся на ворога, збиваючи того з ніг. У несамовитій борні покотилися по залитій кров'ю землі.

Микита вивільнив правицю і піймав нею яничара за горло, однак у ту саму мить побачив, що турок тягнеться рукою до ятагана на поясі. Довелося схопити його за руку. Яничар щосили вдарив Микиту головою в обличчя. Микита відсахнувся, але руки не відпустив. У свою чергу дуцнув противника ногою в пах. Турок дещо подався. Микита миттю вихопив із халяви ножа і до самого руків'я всадив у білу шию, по якій гарячково бігав кадик. З горла яничара вихопилося хрипіння, що згодом перейшло у булькання. Руки безсило розкинулися. Заточуючись, Микита піднявся. В очах тьмарилося від перенапруги, легені працювали, як ковальські міхи. На мить забув, де він і що з ним відбувається. Витер рукавом ніс, з якого юшила кров.

Неподалік рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очі на вродливому обличчі Андрія, шалено літали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерігав у цілковитій тиші, у якомусь дивному, ніби уповільненому ритмі. Навколо нього рубали, стріляли, падали і кричали люди…

Дійсність повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. «Максим», — майнула думка. Микита повернувся і побачив побратима, що лежав на землі. Підбіг. Упав на коліна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану. Крові було надзвичайно багато, але Максим дихав. Треба було негайно виносити його з поля бою. Микита підняв товариша і, закинувши на плече, поніс до окопів. За ними, з шаблею напоготів, став Андрій, що вже встиг упоратися з третім яничаром. Бій вщухав. Турки, не в змозі добратися до козацького табору, відкотилися, щоби перегрупуватись і відпочити…

У таборі промили Максимову рану. Глибокий чорний рубець ішов навкіс через груди майже від шиї і до нижнього ребра. У розрізі було видно жовті ребра, які то стискалися, то розтискалися у такт гарячковому диханню. Обличчя Максима стало восковим, очі запали і вкрилися темними колами з посірілої шкіри.

— Помре! — видихнув хтось за плечима в Микити.

Непийпиво повернув голову і зустрівся поглядом з Товкачем. Той, зрозумівши, що бовкнув зайве, зіщулився й замовк. Микита заходився накладати пов'язку.

— Не базікай дурного, — кинув до Товкача. — Біжи-но краще горілки принеси.

Товкач махнув головою й бігцем подався туди, де стояли вози Переяславського куреня. За хвилину вже сварився з кимось із обозних. Вимахував руками й насідав на дебелого козака, як хорт на ведмедя.

— Що значить не велено?! Хто сказав?! Я тобі, скурвий вишкребку, дам «не велено»! Ясно кажу: пораненому треба! Зажерлись тут… — чувся здалеку його писклявий голос.

Через кілька хвилин Максим застогнав та розплющив очі. Зробив спробу встати, але Микита його притримав.

— Лежи! — він похапцем закінчив перев'язку.

Горбоніс щось прошепотів пошерхлими губами. Микита наблизив до нього вухо.

— Що тобі, братику?

— Дістав-таки, — почув шепіт.

— Мовчи ліпше. Сили бережи.

— До біса! — голос Максима підвищився. — Микито, чуєш мене, Микито?

— Чую.

— Пообіцяй, якщо помру, поїдеш до неї… у Кам'янець. Скажеш… Кохав… Утім, не треба, що їй із того…

— Ще сам поїдеш. Сам усе й скажеш. У тебе нутрощі цілі, крові тільки втратив. Але нічого, здається, спиним…

— Якби трохи нижче, тельбухи б погубив, — докинув Андрій, — а так, вважай, щасливий ти.

— Щось зимно, — у Горбоноса починалася лихоманка.

Микита похапцем скинув із себе жупан і вкрив товариша.

— То й не дивно, — мовив Андрій, — з тебе кров, як з кабана, валила.

— Та заткни вже пельку, малий, — зопалу вигукнув Микита. — То тельбухи, то кров, як з кабана… Знайшов коли!

— Як я так? — долинуло від Горбоноса.

— А що ж ти зробиш, із ким не може бути?..

— Не пам'ятаю, коли… — Максим, як це буває після серйозного поранення, втратив з пам'яті кілька останніх хвилин. Кульбаба оживився:

— А хіба не пам'ятаєш, як мене рятував? Одного яничара файно з пістоля привітав, а ось другий тебе шаблюкою уперіщив. Микита його потім голими руками мало не порвав…