Юрій Сорока - Хотин

За півмилі до козацьких окопів барабани забили дрібно й урочисто. Лави вояків повільно зупинилися. Наперед виступили гармаші, одягнуті у червоні шаровари й зелені чалми. Викотили важкі, на кованих залізною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змінилась: армата готувалася до обстрілу.

Козаки напружено мовчали. З-під долонь поглядали на вороже військо, яке вражало своєю кількістю.

Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потім почухав зарослу щетиною щоку.

– І до біса їх нині! — мовив.

— Учора ніби не те було, — відповів спокійно Андрій.

— Та те… Все ж ніби більше.

Різко й тривожно озвалася сурма. Проспівала тричі гасло «До бою», хоча всі й так були готові. Жерла ворожих гармат винюхували перші цілі.

— Матінко Божа! Я ще таких гармат у житті не бачив! — обізвався Товкач.

Півторакожуха, що лежав за ним, засміявся:

— А що, Товкачику, певне б цілий у неї вліз?

Настрій Товкача був зіпсований не так калібром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож він із несподіваною злістю накинувся на сусіда:

— Тобі що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!

Півторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвічі менший за нього.

— Велика, що є, то є! — мовив добродушно. — Зате думати маю чим.

— Тю! Думати! Жерти ти маєш куди! Краще б так сказав.

Позаду підскочив, уже на коні, курінний отаман. Притримавши повід, він уважно придивився до турецьких рядів.

— Лізьте під вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати виміряні?

— А що?

— А то! Найбільше нам попаде і городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потім, напевне, і підуть на штурм.

Ніби підтверджуючи його слова, неподалік у землю вдарило велике ядро. Грудки землі та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урізнобіч. Беркут скочив із коня і нагнав його у бік обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрієм, що біля нього, як завжди, тулився Яцько.

— А ти, малий, чого тут? Ану, бігом до обозу! Сховаєшся під… — курінний замовк, бо у цей час на воза над ними впала граната. Пошипівши ґнотом, гучно вибухнула.

— Стривай уже. Ще не добіжиш! А ти, Андрію, куди дивився?

— Я не бачив, батьку. Він, бісів син, під кожухом ховався. Щойно виліз.

— Тьху вас! Добре, може, й тут згодиться. Мушкети хай заряджає.

— Добре, добре! — зрадів Яцько. — Я так заряджу, що егей! Може, ще й поцілю якого турка!

— Сиди вже тихо, аби тебе не поцілили, — Андрій, що йому були прикрими докори курінного, вліпив малому дзвінкого ляща, на якого Яцько навіть не звернув уваги.

Через кілька хвилин стрілянина посилилась, і гарматні кулі сипались уже густо, як сніг. Повітря наповнилося курявою і димом, а у вухах гуділо від сотень вибухів. Оскаженілий метал дивився, де б напитися гарячої крові. Подекуди знаходив. В обозі забило кількох коней, з'явились убиті й серед людей. На окопах доки було безпечно: захищали шанці, що на них запорожці були великими майстрами. Але поступово ядра та гранати почали навідуватись і сюди, то там, то тут вириваючи життя когось із козаків. У полку Цецюри Севрюка граната поцілила під обкопаного воза, розірвавши одразу п'ятьох. Кров струмочком зацебеніла по валу, збираючись внизу у велику калюжу.

Деякий час з-під возу ще долинав голосний стогін, що поступово перейшов у хрип, і замовк.

— Царство вам Небесне, братики! — захрестилися козаки.

Гарматний вогонь не вщухав. Козацька армата до пори мовчала, очікуючи на наближення ворожих рядів. Нарешті турецькі гармати почали стріляти рідше і замовкли. У наступ пішли татари ногайської орди у брудних, вивернутих хутром догори, овечих кожухах. Маленькі кошлаті коники, що гривами мало не торкалися землі, хутко бігли до козацького окопу, здалеку здаючись мурахами у безкрайньому полі. Підскочивши впритул, вони швидко випускали по кілька десятків стріл і кидалися назад. У полі загони сипахів завертали їх і змушували ще і ще атакувати запорожців. За ногайцями пішли яничари. Йшли невеликими загонами. Наблизившись на відстань рушничного пострілу, зупинилися. Половина стала на коліно, половина підняла мушкети, обіперши важкі рушниці об підставки. В землю вперлися широко розставленими ногами. Чорбаджиї [33] Чорбаджия (тур.) — старшина, офіцер. віддавали накази про залп, і кулі сипалися цілими хмарами. Проте з них було мало користі: козаків захищали окопи. Все повторювалось.