Юрій Сорока - Хотин

— Уперед! — залунало над полем.

Широка підкова, що так і не змогла стати колом, посунула далі. Повільно, крок за кроком, посувалися до турків, які вже з розпачем в очах поглядали на безжальних супротивників. За хвилину бій закипів із новою силою. Підкова невмолимо рухалась уперед. Завчений, розмірений ритм. Залп, кілька кроків уперед, знову залп. Ще кілька кроків. Безладне ляскання яничарок. Болісний вигук поряд. Ще залп. І вперед, знову на шаблі. Давно замовкли турецькі гармати. Пекло ближнього бою дзвеніло, лише час від часу бахкали пістолі.

Сагайдачний повернувся на пагорб, де був раніше. Схвильовано спостерігав за битвою. Усе ніби йде добре. Але ні! Он вже до турків підходять свіжі підкріплення. Ще трохи — і козаків буде зупинено. Все ж поки йдуть. Важко, натужно, але б'ють турка. Хотів перекинутися словом із Ганжою, та не побачив того поряд. Згадав, що вся генеральна старшина з полками, сам наказав. Поряд лише джури.

— Добре! — мовив сам до себе і замовк.

Деякий час люто позирав на тихий табір Ходкевича. Там усе в порядку. Козаки ще йшли. Передні краї підкови вже серед наметів. Кілька шатрів запалали. Нарешті не витримав:

— Джуро! Лети до Ходкевича, прожогом! Скажи: підкріплень прошу… Чи, пак, позакладало католикам диявольським?

Джура, махнувши головою, помчав до польських окопів. Напружено спливали хвилини. Невдовзі вже їхав назад.

— Що?!

— Не пускають! — джура винувато пересмикнув плечима, — кажуть, щоб старшину прислали.

На змиленому коні підскочив Ганжа.

— Біда, батьку! Не втримаємо. Хмарою суне!

— О Боже всевидющий! — Сагайдачний задер угору розпашіле обличчя. — Тарасе! Голубе! Тримайтеся! Ще трошки, ще хоч мить! Чуєш?! Зараз буде підмога!

— Чую! Втримаю, Конашевичу, не переживай! — він повернув коня й полетів назад.

Сагайдачний рвонув із шиї золоту застібку киреї.

— Савко!

Савка, найвірніший джура, виступив наперед.

— Одягай кирею! За старшину будеш!

Савка похапцем натягнув кирею.

— Давай, Савко! Знайдеш Ходкевича, передай йому слово в слово: маємо нагоду розбити Османа где нині. Потрібні підкріплення. Козаки вже у турецькому таборі! Ще один натиск — і вони побіжать. Висилайте десять тисяч кінноти і, з Божою поміччю, назавтра відсвяткуємо вікторію. Запам'ятав?

— Так, батьку, слово в слово!

— Поспішай!

Джура вдарив острогами коня і щодуху помчав до польських окопів. Позаду залишився ляскіт рушничних пострілів, брязкіт холодної зброї і крики. Все це з'єдналося в один глухий гул, який, що ближче до польських окопів, тим тихіше турбував звикле вухо.

Ходкевич у повному лицарському обладунку сидів верхи на тонконогому арабському огирі. З шолома, що його забрало було піднято догори, звисав пишний султан зі страусового пір'я, панцир зблискував у променях вечірнього сонця. Ноги в залізних чунях, з гострими носами, було продіто в золоті, з орнаментом, стремена. При боці звисав палаш, дорогий, але без надмірної східної цяцькованості. Кінський рондик був до пари вбранню лицаря — пишний, шитий золотими і срібними галунами, лакованої шкіри і дорогоцінного карбування.

Савка кинувся пробиратися крізь почет гетьмана, що налічував мало не сотню вершників. Тієї самої миті навколо нього заблищали кілька шабель.

— Стояти, лайдаче! Кажи, хто такий, а не то вмить голову зітну, слово гонору! — почувся голос.

— Послання від гетьмана Сагайдачного!

— Пустіть його, — мовив Ходкевич.

Гусари поховали шаблі й дали джурі проїхати. Савка зняв шапку й наблизився до Ходкевича.

— Вітаю, мостивий пане! Маю важливі новини від пана гетьмана Сагайдачного!

— Що там? — сухо запитав Ходкевич.

Джура переповів сказане Сагайдачним.

— Пся крев! Пан Сагайдачний надто швидкий, слово гонору! Навіщо він загнався аж до чорта на роги, адже я на нараді сказав цілком зрозуміло: нам конче потрібно дотримуватись оборонної тактики! — Ходкевич кидав слова крізь стиснуті зуби.

— Але ж наступ дуже вдалий, турки біжать! — джура ошелешено закліпав вигорілими віями.

— То не є хамського розуму справа! — Ходкевич аж підстрибнув на кульбаці. Потім, понижуючи голос, звернувся до Владислава, що стояв поруч:

— Як ви вважаєте, ваша ясновельможносте? Адже це нерозважливо!

Владислав набундючився і хитнув головою:

— Ваша правда, шановний генерале, гадаю, що турків надто багато для цієї справи. Наша сила тут, на окопах.

— Можливо, Сагайдачний і має рацію, але я не можу ризикувати. За нами оголена ойчизна. Якщо ми програємо у сій авантюрі, втратимо армію, і тоді Польща буде беззахисною…