Юрій Сорока - Хотин

— Коня!!!

За мить Сагайдачний уже був у сідлі.

— Вперед, панове старшини, вперед!!! — сипав оскаженіло іскрами з очей.

Як вихор, полетів він уперед, туди, де вирішувався хід бойовища, а за ним погнали коней генеральні старшини, тамуючи злість на недбалих полковників за таку безглузду помилку.

Підскочив до козаків. Картина безладу. Діловито, не звертаючи уваги на те, що діється поряд, козаки трощили гарби, здирали одяг з убитих яничарів, обшукували кишені, скриньки, торби. Ловили переляканих коней. А за двісті кроків попереду вже рівнялися, шикуючись знову до бою, численні турецькі полки.

— Що ж ви робите? Скурві діти, недолюдки! — простогнав хрипко.

Прямо до Сагайдачного йшов дебелий козак, тягнучи великий клунок закривавленої одежі. Сагайдачний рвонув шаблю.

— Покинь! Приб'ю паскуду!

Козак незрозуміло закліпав очима й міцніше притис клунок до грудей. Розпалений боєм, не розумів, чого хоче цей дивний сивобородий старшина.

Сагайдачний змахнув шаблею. Широке лезо описало дугу і впало плазом на плечі нещасному. Той аж присів, пустивши з рук здобич. По землі розсипалися густо заляпані кров'ю шовкові халати й китайчані шаровари.

— Уперед! Там твоя здобич! — вказав у бік турків. Потім щосили: — Полковники, сотники! Матір вашу! До мене мерщій!

До Сагайдачного потягнулася вервечка комонних. Через кілька хвилин навколо зібралися старшини — від полковника до полкового кантаржея. Під'їхав і Семен Шило з осавулом Гривою. Сиділи на конях мовчки, опустивши голови. Кожен розумів, у чому річ, і очікував, що скаже Сагайдачний.

А він кипів гнівом, дзиґою крутив коня, люто позирав на навколишніх. Рука нервово стискала шаблю. Нарешті почав, перекрикуючи гуркіт бойовища:

— Що, пани старшини, на шибеницю захотіли?!

У відповідь гнітюча мовчанка. Хвилину Сагайдачний переводив погляд з одного обличчя на інше.

— Мовчите! Очі опустили! Куди ж ви дивитеся, собаче плем'я?! Чому батави зупинились?

Відповіді не було. Кожен розумів свою провину і, знаючи лиху вдачу Сагайдачного, мовчав. Навкруги панував безлад. Серед нього годі було побачити дисципліноване військо, яке щойно завзято наступало на переважаючі сили противника. Сагайдачний продовжив:

— Як хочете, чим хочете… Щоб мені миттю цей бедлам зупинили! Або не гнівайтеся — з кожного душу витрясу, на заслуги не зглянуся! — він різко вкинув шаблю у піхви і взявся здоровою рукою за повід. — Їдьте у полки! Дійте! Хто не послухає вашого слова — зняти голову без розмов! Дурна голова того й варта… Ох, люди, люди! Маємо нагоду ще сьогодні перемогою війну закінчити… Ну, вперед! Бийте турка, з Богом! Не зупинятись, уперед!

За мить старшини вже летіли полками і сотнями. Де словом, де батогами, а подекуди й шаблею порядок був наведений. Батави вирівнялися так само раптово, як і зламалися. Багатотисячний натовп мародерів знову перетворився на військо. Через п'ять хвилин пролунали один за одним три гучних залпи з мушкетів, і наступ продовжився. Турки, котрі ще не оговталися від поразки, покотилися далі, дорогою до загибелі…

Десь у глибині ворожого війська, серед темних натовпів переляканих людей, мчав почет Османа II. Юний падишах ховав сльози розпачу і врізувався конем у лави піших аскерів. Ще дужче наводив тваринний страх у їхніх серцях. Кілька годин тому він навіть уявити собі не міг такого, а тепер мчав, стискаючи коня острогами. Молив Аллаха лише про те, щоби дістатися до конака живим і неушкодженим. У вухах стояв несамовитий лемент вояків, що їх сотнями, як баранів, різали гяури…

Кривавий день підбивав свої підсумки. Сонце все нижче хилилося до обрію, змінюючи свій колір зі сліпучо-жовтого на криваво-червоний, немов намагалось увійти в резонанс з укритим багрянцем бойовищем. Сили козаків вичерпувались, але команди про відступ не надходило. Вже далеко позаду залишилися передові позиції, що з них османи готували атаки на козацько-польський табір. Зовсім поряд були білі шатри ворожого табору. І до них, до них, мчав головний ворог у пошуку порятунку. Та це вже не той укритий зеленню садів та співом солов'я острів насолоди. Стіни! Кам'яні мури потрібні, щоб спинити захмелілих від крові шайтанів…

Нарешті спинилися. Сагайдачний зрозумів, що безконечно битися не можуть навіть запорожці. Але вирішив усе ж зробити останню спробу продовжити наступ.

— Шикуватися війську, — кинув неголосно до сурмача.

Той приклав до вуст мідну сурму і проспівав умовлене гасло. Червоні лави жупанів ожили. Задзвеніли, зарухалися. Стерли з очей піт і кров та розвернули широко плечі. Вийшли наперед полкові хорунжі, підняли хоругви. Затріпотіли на вітрі чорні, малинові, білі та жовто-блакитні стяги. За ними позаду, як мури фортеці, виросли козацькі батави. Сили ще були. Та як надовго їх вистачить? І все тривожніше поглядав Сагайдачний на табір Ходкевича. Жодного руху. Зітхнувши, підняв булаву.