Юрій Сорока - Хотин

— Агов, дітки! Щось турки налякалися, не лізуть більше.

— Та не лізуть, батьку!

— То, може, попросите?

— А чи їм вклонитись?

— Ні! Перед собаками шапки не ламають!

— Що ж тоді нам робити?

— Гадаю, ліпше в пику плюнути, згодні?

— Авжеж згодні, батьку!

— Ну, то вилазь на окоп, хто турецьку й татарську знає. І щоби мені дошкульніше бусурман привітали. Щоб вони бісилися від люті!

Вигадку сприйняли з ентузіазмом.

— Ото добре наш батько придумав, — гомоніли козаки, — оце розумна голова!

А через хвилину сотня козаків уже вискочила на окоп і почала насміхатися над яничарами, що стояли за двісті кроків попереду. Влучні жарти перемежувалися з реготом усього козацького війська.

— А що, правовірні, чоловіків своїх на війну не взяли? Хіба у вас завжди тільки баби воюють? — гукав голий до пояса запорожець.

— Та хіба це баби? — у такт першому дивувався другий козак.

— А хто ж? Дивися, побратиме, як одягнуті! Немов молодухи до шлюбу! — над полками лавиною вибухнув регіт.

— Та ні, — не вгавав другий, — це не баби. Гадаю, що це ні се ні те. Ось що!

– І то як воно так?!

— Та, мабуть, вони євнухи. Глянь на отого пикатого, ну чим не різдвяне порося?

Далі хтось витягнув на окоп цілий бурдюк свинячого сала з наміром почастувати бусурман. Хтось стягнув широченні шаровари «з достатком» і пропонував поцілувати хрещеного у те місце, що нижче спини.

— А чи знаєте, поганці, що ваш Магомет робив, поки пустелею верблюдів поганяв? Ні? Та з верблюдицями пестився! Тож ви маєте наслідувати пророка! Он у вас в таборі добра цього — на всіх досить! — вигукував кремезний сивовусий козак. — Мерщій біжіть, а то султан сам не впорається!

У турецьких порядках зашуміло, застогнало і, ламаючи ряди, аскери кинулися на приступ. Несамовито вимахували зброєю, щодуху бігли до козацьких укріплень. Ляскали у безладі постріли яничарок. Здавалось, ось-ось вони вкриють окоп і вдеруться до табору, знищуючи все живе на своєму шляху.

Однак, як і в минулі рази, шанці оповилися хмарами диму, посилаючи впритул туркам гарячі кулі та ядра. Лічені секунди минали між залпами, кожний із яких віддавався звірячим виттям скалічених людей. Ось уже сотня кроків відділяє розлютованих турків від ворога, півсотні, тридцять кроків… Задні бігли, спотикаючись через трупи передніх і, у свою чергу, десятками валилися, мов скошена трава. Ось уже залишився десяток кроків, уже схилилися поміж дишлами возів козацькі списи, готуючись прийняти на себе силу кавалерійського удару. Ще залп! І нарешті атака захлинулася. Турки кинулися назад, знову-таки падаючи від добре організованого вогню.

— Час! — закричав Сагайдачний, виймаючи шаблю. — Зискарю, Дорошенку, за мною!..

Білою стрілою кинувся баский кінь, несучи сивобородого вершника. За ним стрімким чвалом покотилися шість тисяч комонників. Наздоганяли турків і падали Божою карою на їхні голови. З п'янким задоволенням гуляли козаки дністровими берегами. Рясний урожай збирала смерть, малюючи багрянцем зелені схили і рівнини.

З польського табору за всім цим спостерігали полководці. І протягом дня мінявся вираз на шляхетних обличчях: від напруженого очікування до здивування, навіть притамованої радості. Перші успіхи козаків підняли дух польського війська, і, коли загін запорожців врубався у турецьке військо, до Ходкевича підскочили комісари.

— Пане гетьмане, дозвольте виступити з полком гусарії? — почав граф Михайло Тарнавський.

Ходкевич зиркнув на нього з-під лоба.

— Пан Тарнавський кудись поспішає?

Тарнавський набундючився:

— Річ не у поспіхові! Треба розвивати успіх!

— Це я вирішую, прошу пана. Коли вважатиму за потрібне, наказ буде віддано.

— Пся крев! — стиха лайнувся Тарнавський у вуса, від'їхавши від Ходкевича. Його не так бісила помилкова тактика головнокомандувача, як те, що Ходкевич прилюдно поставив його на місце. Більше ніхто не наважувався підходити до Ходкевича, і якийсь час усі мовчки спостерігали за бойовищем. Козаки все далі врубувались у турецькі ряди. На чолі гарцював вершник на білому коні. Це був Сагайдачний. Ходкевич здивовано відзначив, що гетьман вимахує шаблею. «Як же він тримається на коні з перебитою рукою»? — думав воєвода. І хоча ніяк не хотів визнати Сагайдачного рівним собі, мужність і хист українського шляхтича вражали…

Коли сонце почало схилятися до заходу, очевидною стала загроза оточення полків Зискаря і Дорошенка. Турки вже дещо опам'ятались і насіли на козаків із фронту й обох флангів. Запорожці мужньо трималися, всіваючи поле ворожими трупами, але напад ще й з тилу міг завдати їм значної шкоди. До поляків потягнулися посланці Сагайдачного. Гетьман просив підсобити. Сили козаків танули у затяжному бойовищі: вони вже багато годин бились, як леви.