Юрій Сорока - Хотин

— Та плюньте на ці балачки!

— Е, ні, синки, то ще від діда-прадіда повелось. А старі люди знають, що кажуть.

— То й добре, — обізвався Андрій, — а я зараз добрий коряк горілки перехилив би.

— А чому б і ні?! — стрепенувся Микита. — Такому молодцю сьогодні наточимо чарку! Що скажете, товариство?

Козаки схвально загули.

— Наточимо! Найліпшої йому!

— Заслужив!

— Добре туркові показав, меду давай!

– І нам по чарці!

— Я вам, байстрюче плем'я, дам по чарці! — втрутився курінний. — А київ?!

Козаки враз притихли. Курінний Переяславського куреня Хвилон Беркут мав заслужену славу жорстокого тирана щодо порушників козацьких звичаїв. Він тільки підійшов до веселого натовпу, і настрій відразу змінився. Молодші козаки потупили очі додолу, старші, погоджуючись, замахали головами.

— Ну? Кому тут чарки?! — повів він густою бровою.

— Кульбабі! — сміливо виступив наперед Микита.

— Кульбабі?! — заревів Беркут. Потім поволі посміхнувся в довгі вуса. — Цьому дозволимо! А йди-но сюди, малий, — покликав він джуру.

Молодик, тримаючи перед собою дерев'яного ковшика, повного прозорої рідини, виступив наперед. Курінний узяв у нього «михайлика» і підійшов до Андрія. Той, знітившись, піднявся на ноги.

— Ну, тримай, козаче. Добре за козацьку славу бився, добре й горлянку промочи.

Андрій прийняв із рук курінного «михайлика».

— Дякую, батьку! І вам, товариство, дякую! — і, похапцем скинувши шапку, вихилив до дна.

— А тепер дай-но я тебе розцілую! — курінний схопив Андрія в обійми і навхрест розцілував. Той мимоволі застогнав від болю — свіжі рани давалися взнаки. Курінний помітив.

— Нічого! Заживе! Ох, молодець козак… Не дожив Петро! А вам, бісові діти, нині без чарки. І дивіться мені! — він, круто повернувшись, покрокував геть. У натовпі почулося кілька зітхань. Записні гуляки та бражники ковтали слину, згадуючи запашний присмак меду. Після походу через Молдавію вози були повні хмільних напоїв, але, знаючи жорстку заборону пиячити в поході, козакам залишилося лише зітхати й, махнувши рукою, розходитися по своїх шанцях.

— Ну, як вона, — питали Кульбабу, — така, як завжди?

А Андрій, рум'яний та веселий, піддавав жару:

— Та де така, братики! Побий мене грім, як не ліпша!

Він уже забув про всі рани, про втому і, вдаривши шапкою до землі, хотів за своїм звичаєм піти навприсядки, коли почувся голос сурми. Дзвінко та чисто пролунала вона над табором, поділяючи час на до і після початку битви. Починалася хотинська епопея.

Сагайдачний нюхав повітря на вершині окопу. Виразно пахло грозою. І хоча у небі не було ні хмаринки, гроза зароджувалася тут, на полі бою. Армія Османа посунула вперед. Тепер уже для великої битви.

Яничари йшли з рушницями напереваги, турецькі та балканські піхотинці наїжачилися лісом списів, поганяли скакунів гонорові сипахи. На лівому крилі нападників готувала луки й стріли татарська орда. Над усім цим майоріли знамена, що їх несли байрактари [21] Байрактар (тур.) — прапороносець. великих і малих підрозділів. Відстань між лавами турків і окопами їхніх супротивників невпинно зменшувалась. Однак із кожною хвилиною в польському таборі росло непорозуміння: турки минали їхні позиції і спрямовували перший удар на окопи запорожців. Пишні польські хоругви стояли, не помічені ворогом. Блиск обладунків і зброї тепер виглядав дещо комічно. Шляхта це зрозуміла і, червоніючи від злості, чекала подальшого розвитку подій. На зморшкуватому обличчі Ходкевича, що стояв перед гусарськими полками, не рухнувся жоден м'яз.

Козаки, навпаки, піднеслися духом — починалася лиха козацька робота. Сагайдачний підняв булаву (ще напередодні рада старшин обрала його наказним гетьманом).

— Слухайте мене, дітки! Самопали приготувати. Стріляємо тільки за моєю командою! Гармаші! А чи добре забили картечі?

— Добре, батьку! Не пошкодували, — долинуло.

— А тепер принишкнути всім. Підпускаємо на п'ятдесят кроків. А чи чують полковники?

— Чуємо!

— Ну, з Богом!

Сагайдачний завмер на вершині окопу. Тяглися хвилини, дратуючи нетерплячих молодиків, що сиділи позаду козацьких лав і мали заряджати мушкети. Козаки лежали за шанцями, посмоктуючи люльки. Нарешті наказний гетьман махнув булавою. Тієї самої миті з валу вибухнули могутні залпи тисяч мушкетів. Гаркнули вогненною картеччю гармати. Густі хмари порохового диму заволокли рубежі Запорізького Війська. Серед турків упали перші вбиті й поранені, понесли, гублячи вершників, кілька десятків татарських коней. У відповідь яничари на мить зупинились і теж дали залп, огортаючись хмарками диму. У свіжу землю валу зі свистом врізалися гарячі кулі. Через хвилину над полем пронеслося багатоголосе «алла», і передні лави, переходячи на біг, кинулися до окопів. Відстань була зовсім маленькою в очах турецьких вояків, тож вони намагалися чимдуж перебігти ці страшні десятки кроків. Тепер жодна куля не пролетить повз ціль. Козаки миттю піднялись і зробили ще один залп, потім ще й ще. Безвідмовна тактика запорожців працювала чудово: стріляли дві перші лави, а решта заряджала, роблячи таку кількість пострілів у хвилину, що шквал вогню буквально зніс нападників, укрив землю перед окопом горами трупів. У пекельному вогні та хмарах їдкого диму хоробрі козаки били бусурман нещадно. Щирі друзі, вірні товариші та завзяті бражники, запорожці зараз перетворилися на диких звірів, безжально знищуючи ворогів своєї віри. Через кілька хвилин перша атака захлинулася у крові і відкотилася. Турки залягли і, використовуючи рельєф місцевості, почали відстрілюватися. Перед окопом лежали мертві і важкопоранені. Серед козаків втрат не було, крім кількох легкопоранених.