Юрій Сорока - Хотин

Приблизно через годину наступ повторився, але тепер по окопу били гармати великого калібру. Пудові бомби рили землю, з ревом падаючи на козацькі позиції.

— Гармаші! — прокричав Сагайдачний. — Нумо, привітаємо бусурманів по-лицарськи!

Вдарили козацькі гармати. Хоча кількість і калібр запорізької армати значно поступалися ворожим, відкрите поле перед козаками стало для багатьох турків могилою. Через чверть години сераскири [22] Сераскир (тур.) — командир. почали піднімати війська для чергової атаки. Яничари шикувались і вистроювали свої сині лави, як мішені на стрільбищі, — запорізькі гармаші відкинули нюрбернзькі квадранти, що ними наводили гармати, і били прямою наводкою. Шквал гарячої картечі влучно та страшно косив яничар десятками. З шанців здавалося, що маленькі постаті турецьких вояків вибухають самі собою, від чого високо в повітря злітають їхні пошматовані тіла. Не в змозі заховатись від цього нищівного вогню, турки спробували відступити, але позаду вже замахали киями онбаші [23] Онбаша (тур.) — десятник. , захарчали слиною сераскири. І полинули лави вперед, кривавим місивом встеляючи сажень за сажнем. Спочатку ще намагалися прикритися щитами, але невдовзі зрозуміли, що проти картечі та шістдесятиграмових мушкетних куль робити це безглуздо. Покидали й бігли, бігли… назустріч смерті. Відкочувалися, перегруповувалися. Подекуди добігали до глибоких ям — фосів — перед високим окопом, але там і залишалися. Серед натовпу очманілих людей ревли перелякані верблюди, що на них, мов на конях, бедуїни кидались в атаку. Душили піхотинців, що попадалися на їхньому шляху, й губили вершників серед пекла, що в ньому опинилися після кількох тисяч верст важкого переходу…

Після опівдня сила атак почала зменшуватися. Турки виплеснули лють першої навали. Розбились об хвилі свинцевого дощу та крицеву волю запорожців і поволі стишили силу наступу. До роботи взялася турецька армата, мстячись за стрілянину двох десятків козацьких гармашів, що встелили поле перед своїми позиціями сотнями турків. Аскери стояли у строю за межами досяжності ворожої зброї і поглядали на вибухи ядер і гранат на козацьких окопах. Серед цих, схожих на гриби, розривів бігали стрімкі постаті запорожців. Відчайдушні сміливці перескакували через окоп і обшукували тіла вбитих, добивали поранених. Не переймаючись морально, здирали з них одяг, забирали зброю, подекуди залишаючи тіла вбитих зовсім голими. Навантажені коштовною зброєю, одягом і кінською збруєю, поверталися до табору.

У таборі, що потроху відходив від бойової лихоманки, налагоджувалося звичне військове життя. Джури й молодики розносили хліб, пастрему та саламату. До шпиталю потягнулися поранені.

Біля Сагайдачного зібралися викликані джурами полковники. Мовчки очікували початку імпровізованої наради. У всіх був піднесений настрій. Результати першої атаки, а також виклик Сагайдачного (очевидно, Конашевич уже щось надумав!) вселяли оптимізм на майбутнє. Сагайдачний підтримав сподівання.

— А що, пани полковники, як справи в полках?

— Добре!

— Б'ємо!

— Не такий страшний він, диявол, як його малюють!

— Добре, що б'єте. Втрати великі?

Підрахували. Вийшло — три десятки вбитих, переважно, гарматним вогнем, та ще півсотні поранених. Половина навіть не зверталася до шпиталю.

— Все одно багато, — нахмурився Сагайдачний, — треба буде шанці допрацювати. Часу поки що обмаль мали. Ну, добре. А чи не час дати погуляти козакам? Треба Ходкевичу показати, як козаки воюють, а то щось настрашився. За окоп і носа не висуне!

— Треба, — погодилися полковники.

— Саме час, Конашевичу! Сидимо, як кроти, сон бере.

— Та й я дивлюсь. Отож від кожного полку…

Над головами, з оглушливим злим шипінням пролетіло величезне ядро. За сотню кроків від старшин воно вдарилось у землю й вибухнуло, наповнивши околиці гуркотом і хмарами диму. Від несподіванки коні кинулися врізнобіч.

— Чорти нехрещені! Пси би вам писки гризли! — притримав Дорошенко зляканого коня.

— Отож від кожного полку, — продовжив Сагайдачний, — по тисячі охочекомонних готуйте до розгардіяшу. Щоб через годину були напоготові. Поки що через окоп нікому голови не показувати, щоб турок передчасно не здогадався. А ми тим часом їм на гонорі пограємо, хай ще раз у наступ лізуть. Коли відіб'ємо, сідайте їм на плечі… Бачу, в них гармат забагато, най поділяться.

Полковники, не гаючись, погнали коней готуватися до бою, а Сагайдачний поїхав повз козаків, що лежали у шанцях.