Юрій Сорока - Хотин

— Та ось ще, — Микита вказав на передній із возів, — віз сухарів, — і невесело посміхнувся, — із зубів в отоманина вирвали. Лише боюся, що на всіх не вистачить.

— Та впадь із ними, з сухарями. Слава Ісусу, що сам повернувся!

— Андрій загинув, — Микита ще більше спохмурнів.

— Кульбаба? Живий! Приїхав уночі, Сагайдачного привіз пораненого. У нас новин повно, Бородавку заарештовано!

Козаки допомагали пораненим побратимам. Почулося кілька болісних стогонів. Закривавлених запорожців знімали з воза, клали на постелені кожухи і напували водою. З'явився ієромонах Гавриїл, що під час походу лікував поранених. Віддавши кільком молодикам розпорядження принести все необхідне, заходився обмивати рани і міняти пов'язки. Підбіг Андрій.

— Матінко Божа, Микито! Максим із тобою?

— Зі мною, — Микита стиснув Кульбабу в обіймах. — А ви як з тієї печери вирвалися?

— Я один і вирвався. Молодика ще з собою витягнув. Решта загинули, Царство їм Небесне.

Андрій коротко переповів усе, що з ним сталося з часу невдалої переправи через Прут.

— А ви як? Ми тоді раділи за вас, думали, що ви відірвались.

— Який там чорт! Увесь день турчин ліз, накосили їх там до біса. Потім уночі знялися, почали відходити, вони за нами. Зранку спинилися, поробили шанці, вози засипали землею. Знову цілий день билися. Під вечір по росі турки таки захопили нас. Сам бачиш, скільки нас залишилося. Коли почали нукери перестрибувати через вал, зібрав, кого зміг, і, підпаливши вози з порохом, відійшов. Нам пощастило, що вітер на нас подув. Після вибуху стільки диму було, що бусурмани й носа свого б не знайшли.

— Молодці. Тут перебіжчики були від турків, болгари. Кажуть, ви мало не дві тисячі одних яничар поклали. Славно ви погуляли. Та й ми трималися, поки не підкурили нас. Так диму напустили, мало Богові душу не віддав.

Підійшов Максим Горбоніс. Поплескавши по плечу Андрія, привітався. У стомлених очах промайнув теплий вогник.

— Ну, от і знову разом. Казав я тобі, Микито, що нашого Кульбабу ні куля, ні шабля не зачепить. Такого шалапута ніяка колька не візьме.

– І ти, Горбоносику, живий-здоровий! Ну, слава Богу. Повоюємо ще та горілочки хильнемо. Я тут ще одного турка без гаманця залишив, — Андрій витягнув із широкої кишені синіх шаровар вишитий золотом оксамитовий гаман, туго набитий монетами.

— Встигаєш! — засміявся Максим.

— За шинкарями все одно не вженуся, вони, жиди кляті, у два дні кишені витрусять!

— Що є, то є! — підтримав Микита.

Друзі на радощах проговорили до сутінок, тож коли на землю насунула темрява, знали все, що з ким відбулося за ці неспокійні п'ять днів. Військо вирушало до Хотина визволяти поляків від турецької навали.

День двадцять сьомого серпня видався напрочуд сонячним, проте не спекотним. Хоча сонце було ще по-літньому високо, повітря вже дихало осінню. Ледве відчутне, це дихання наповнювало сумом. Ще буяє зелень трав і шелестить на деревах листя, але не за горами вже час, коли природа повільно зануриться у сон. Небо закриють важкі сиві хмари, рясно поливаючи все навколо дрібним холодним дощем, а потім і білі мухи налетять. Снігова ковдра накриє землю, і все застигне до теплої довгожданої весни. Старий, як світ, перебіг від народження до загибелі. Те, що ще недавно було важкими зеленими бруньками, жовтим сухим сміттям сиплеться під ноги восени, щоб потім знову відродитись і померти. Сонце сходить і сідає, віє вітер, і несуть свої хвилі широкі ріки… Неосяжне диво життя. Неосяжне, як перший крик малюка у курній хатині, і неосяжне, як промені першої зірки на потемнілому небі…

Однак, схоже, до цього не було нікому діла наприкінці літа буремного 1621 року від Різдва Христового. Хіба лише сиві стіни Хотинської фортеці байдуже поглядали навкруги, ловили останні лагідні промені літнього сонечка. Люди, що їх тут зараз зібралося більше, ніж будь-коли, були зайняті зовсім іншим — готувалися вбивати одне одного…

Армія султана Оттоманської Порти Османа II, здолавши сотні кілометрів до місця майбутнього бойовища, з'єдналася нарешті з ордами Джанібек-Ґірея і Кантемір-мурзи. Позаду залишилися стрімкі вершини Балканських гір і переправи через Дунай і Дністер. Цього разу всі вілайєти величезної імперії зробили свій внесок у військо падишаха, навіть за мірками Туреччини армія була величезною. Невірних чекала неминуча смерть або прийняття влади могутнього падишаха. Польща мала стати ще одним із вілайєтів, а кубло розбишак-козаків — бути стертим з лиця землі.