Юрій Сорока - Хотин

Військо сяяло пишністю і багатством. Розкішний одяг кінних сипахів вражав спостерігачів, а султанські гвардійці — яничари, здавалося, були вбрані на парад. Із заломлених назад білосніжних кауків бюлюк-пашів до самої землі звисали прикраси з пір'я — відзнака мужності, виявленої в боях за падишаха. Обози розтяглися на десятки кілометрів, везучи за сановитими воїнами вишукану їжу, напої, предмети розкоші. Блискучі стволи гармат налічували сотні, нечувану в ті часи силу. Верблюди важко вгиналися під вагою чавунних ядер і бочок із порохом, а обозна обслуга нараховувала багато тисяч. У складі війська були навіть мулли і ворожки. Чотири бойові слони мали до смерті налякати невірних, котрі не бачили ніколи в житті цих могутніх тварин. Навіть вічно брудні татари на маленьких кошлатих кониках мали інший, ніж завжди, вигляд. Намагаючись не відставати від турків, вони одягнули своє найліпше вбрання і з погордою сиділи тепер у сідлах. Джанібек-Ґірей і Кантемір-мурза були схожі на невеличких царків.

Осман II на чорному, як ніч, огирі гарцював попереду загону охоронців і пишно вбраної свити. По-жіночому тендітні руки падишаха тримали прикрашену золотими бляшками вуздечку. Білосніжно-білий плащ прикривав сяючий на сонці панцир його великого предка — султана Сулеймана. Молодий володар вважав, що разом із панциром він перейняв мужність і військове щастя могутнього завойовника.

Позаду почувся тихий шурхіт: під'їхав Гусейн-паша. Мовчки схиливши голову, він чекав, поки на нього звернуть увагу.

— Чого тобі? — невдоволено кинув султан.

— О, не гнівайся, мій повелителю, у мене добрі новини, — озвався візир.

— Кажи.

— Повернулися наші славні воїни, котрі залишалися викурювати нечестивих собак над Прутом.

– І з чим вони повернулися?

— Козаків знищено. Десятьох взяли в полон і привели, щоб поставити перед твої очі, володарю світу.

— Це добре! Давай сюди цих гяурів. Утім, стій. Скільки людей ми там втратили?

Гусейн-паша замовк, не знаючи, як краще розповісти про все й не викликати гнів у падишаха на свою голову.

— Ну, чого мовчиш?

— О володарю, Аллах забрав до себе багатьох своїх славних синів…

— Що?! Не мели, кажи — скільки?!

— Близько тисячі сейменів. І дві сотні яничар із бюлюка паші Мустафи наклали головами.

Очі Османа II дико заблищали. Він рвонув з місця коня і, під'їхавши, схопив Гусейн-пашу за горло. Тонкі пальці глибоко вп'ялися в гладку шию візира.

— Ти здурів! Це неможливо!

— Це правда, повелителю, Аллах прогнівився на нас, — Гусейн харчав, але не смів поворухнутися.

— Козаків була лише жменька! Поясни мені, як вони могли знищити таку кількість війська?

— Ні, володарю землі й неба. Гяурів було кілька тисяч, і вони, як звірі, сховалися до нори. Тож щоби здолати їх, довелося піти на деякі втрати…

— О Аллах! Ми ще не починали битви! Веди до мене тих собак!

Осман спішився і віддав коня служці. Мов із-під землі перед ним виросло м'яке ложе, встелене червоним шовком, і нефритовий столик із золотим кунганом вина та величезними китицями винограду. За спиною стали два кремезні охоронці. Невільниця у напівпрозорих шароварах, що крізь них проглядали стрункі дівочі ноги, по вінця наповнила всипаний самоцвітами келих тридцятирічним грецьким вином. Султан, люто позираючи навкруги, сів на подушки. Схопив келих і миттю перехилив його. Невільниця знову схилила кунган над келихом, але Осман відсторонив її.

— Досить. Ну, де вони?

Здалеку з'явилися п'ятеро вершників. Вони супроводжували валку закутих у кайдани бранців. Валка повільно пересувалася, гримаючи важкими ланцюгами. Довжелезні чуби запорожців геть злиплися від чорної запеченої крові, а на засмаглих обличчях не залишалося живого місця від синців і подряпин. Наблизившись, полонені спинилися за десяток кроків від султана. Між ними і ложем Османа відразу виросли четверо яничарів із шаблями наголо. З-під заліплених кров'ю і землею лобів на Османа поглядали повні ненависті очі.

— А чого вони стоять? — нервово скрикнув султан, звертаючись до Гусейн-паші.

Візир махнув рукою, і охорона почала бити козаків прикладами яничарок, примушуючи їх упасти на коліна перед могутнім падишахом. Поступово всі попадали. Ні слово, ні єдиний стогін не вихопилися з козацьких горлянок. Хтось намагався піднятись, але, отримавши нові удари, знову падав на землю. Це тривало кілька хвилин. Потім Осман підняв руку:

— Перестаньте їх товкти! Скоро мені не буде з ким говорити. Нехай встають, якщо зможуть.