Юрій Сорока - Хотин

— Панове! — підвищив голос Сагайдачний. — Припиніть негайно! Це все у минулому. Треба вирішувати, що робити зараз.

Зискар круто повернувся й попрямував до свого місця. Сів на лаву й затих, люто граючи жовнами.

— Богдан правильно каже! — загудів Деркаль. — Нехай Рада вирішує, що ми п'ятеро? Не по правді це.

— Я згоден, — додав Севрюк.

Сагайдачний схилив голову. Що ж, на це він і розраховував.

— Отже, якщо я правильно вас зрозумів, Бородавка вам не до вподоби, — підсумував він. — Треба збирати Раду. Зберемо. Але не зараз. Я щойно від Ходкевича, він нас очікує. Турки вже стали табором на відстані одного переходу від Хотина. Ми й так сильно забарилися, тепер треба поспішати до поляків на з'єднання. Тож зробимо так…

На світанку до намету Бородавки ввійшли четверо полковників із шаблями наголо. Вони мовчки стали, позираючи на гетьмана. Бородавка сів на постелі. Він одразу все зрозумів і похмуро мовив:

— Я одягнусь.

— Не барися, — відповів Деркаль, — ти й так довго нас тягав не туди, куди треба. Пора вже на війну вирушати.

— Сагайдачний тут?

— Тут.

— Тоді мені все зрозуміло. Я хочу побачитися з ним. Проведіть мене.

— У цьому немає потреби, — мовив Сагайдачний, заходячи до намету. Бородавка одразу помітив криваву пляму на забинтованому плечі Конашевича. Його рука, затягнута дерев'яними лубками, висіла на перекинутому через шию шматкові шовку. Бліде лице видавало втому. З непроникним виразом обличчя завмер навпроти Бородавки. Деякий час розглядав зодягнутого лише в білизну гетьмана й небагате умеблювання шатра. На стіні, у головах похідного ліжка, лише лук і шабля. Поряд стіл зі срібним каламарем і стосом паперів. Окремо, на єдиному у шатрі килимі, — підставка з темного різьбленого дуба, вкрита вишневим оксамитом. На ній гетьманська булава.

— Доброго дня, Яцьку… Якщо він для тебе добрий, — кинув крізь зуби, мимоволі милуючись всипаною самоцвітами булавою.

Бородавка простежив за поглядом Сагайдачного. Криво посміхнувся:

— Що, скучив за булавою?

Сагайдачний знизав плечима.

— Якщо й так, то що?

— Знаю, Петре! Ворогом лютим для мене став ти відтоді, коли її втратив. День і ніч думав, як би повернути. Тепер почув, що настала твоя година. Так?

— Я тут ні до чого. Тобі не вірять козаки.

— Козаки?! — загримів Бородавка й піднявся з постелі. — Скажи краще, що ляхи!

— Ляхи теж.

— Ото ж бо й воно!

— Ти маєш рацію, Яцьку, але не зовсім. Ляхів ніхто не питає їхньої думки.

— Це тобі у Варшаві на думку спало?

— Ні… Яцьку, винувать самого себе. Рада старшин вирішила тебе заарештувати. Будеш під вартою до часу, коли твою долю вирішить загальна Рада.

— Робіть, що хочете, — Бородавка махнув рукою. — Але знай, Петре, я намагався привести військо під Хотин, як і було домовлено. Тобі там, у ляхів, не потрібно було приймати рішень, тож тепер виглядаєш чистеньким. А знаєш, чому ляхи відмовилися зробити припаси й для нас? Не знаєш! А я знаю! Тому що вони плювати на нас хотіли. А ти їм руки цілуєш. Що ж, кожному своє…

— Ти відправив людей на смерть. Смерть безглузду й непотрібну.

— Так! Так, відправив! Але вони козаки, а зараз іде війна, чому ж ти дивуєшся? Думаєш, не картаю себе? Картаю!

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка. Бородавка почав одягатися. Сагайдачний похитав головою:

— Що в тебе робиться у таборі, Яцьку? Тільки що я проїхав крізь нього і дістався мало не до твоєї постелі, а ніхто не додумався спитати мене, хто я. Полковники люті на тебе. Тільки ти у цьому винен, ти один… Кажеш, вони вояки? Так! Але ті жертви, що їх ми зазнали у Волощині, були марними. Ти думав, бути гетьманом — це лише безмежна влада? Думав, булава — дарунок провидіння? Що ж… Тепер ти скуштуєш справжній смак цієї влади. Ті, хто кричав за тебе півтора року тому, жадають твоєї крові. Картайся ліпше за це.

Бородавка закінчив одягатися. Глузливо поглянув в очі Сагайдачному.

— Чорт із вами, в'яжіть! Але пам'ятай, лядський вишкребку, ляхи тебе обдурять! Мене зі світу зживуть, а тоді й за тебе візьмуться!

Конашевич не витримав повного зневаги погляду й відвів очі.

— Побачимо, хто кого… А поки давай шаблю. До рішення Ради тебе вирішено взяти під варту.

Бородавка недбало простягнув цяцьковану золотом і самоцвітами шаблю.

— Тримай… Бачу, тебе поранено. Куди ж булаву візьмеш? — посмішка гетьмана нагадувала вовчий оскал.

Сагайдачний узяв простягнуту зброю й відповів спокійним, але, разом із тим, твердим голосом: