Юрій Сорока - Хотин

Сагайдачний сів і дістав люльку. Обережно притримуючи її пораненою рукою, почав накладати. Неквапно припалив від принесеного джурою каганця й застиг, позираючи на присутніх.

Глибоко замислилися полковники. Питання неабияке. Міняти гетьмана під час походу, коли з дня на день мала початися битва, — це не просто. Але, з другого боку, в кожного кипіла злість на Бородавку за його власні прорахунки. Першим піднявся Іван Зискар, кремезний козак, одягнутий у розкішний, оторочений соболями жупан, із величезною шаблею при боці. Полковник зайняв мало не четверту частину шатра. Прокашлявся й оглянув присутніх. На нього спокійно поглядали такі, як і він сам, суворі козацькі старшини. Такі розуміють лише щиру мову.

— Я скажу лише за себе, — почав низьким густим голосом, — а ви, панове, скажете, що ви мислите. Отже, Бородавка! Коли його вибирали, я був із ним. Я підтримував його й пізніше, коли він гетьманував. Деколи, звичайно, я з ним не погоджувався, але то життя, усі ми люди, усі помиляємося… Але його просили! Христом Богом молили не розкидати людей по Молдавії, а що з того вийшло? Одне слово, я проти нього… Три тисячі, чуєш, Конашевичу, — три тисячі! А де припаси? Катма! Люди загинули ні за що, припасів обмаль. Поляки ні нас, ні наших коней годувати не будуть. Тож нехай Яцько за це відповість, така моя думка.

Закінчивши мову, Зискар опустився на одну із широких потемнілих лав під стінами намету. Виклав на коліна свою велетенську шаблю й мовчки позирав на завішані килимами стіни.

— Хто ще скаже? — запитально подивився на полковників Сагайдачний. Йому сподобалася мова Зискаря, але обачний колишній гетьман не виказав цього жодним рухом.

Піднявся Данило Деркаль. Пригладив вуса на великому, як таріль, обличчі й поправив на чималому череві очкур.

— А що тут казати? — Деркаль, як завжди, говорив у своїй чудернацькій манері. — Одне лиш! Скучили ми за тобою, Конашевичу! На кого ти, нерозумний батьку, покинув дітей своїх? На кого залишив? Голова йде — ноги мусять, так і ми за Неродичем. А там є за ким?! Ще тиждень тому в мене у полку було три з половиною тисячі козаків, тепер лише три! І за віщо люди голови склали, питаю? Ані за цапову душу! Коли він надумав розсилати чати по Волощині, я був проти, люди не дадуть збрехати. «Яцьку, — кажу, — одумайся, голубе. Турки за горбом, що ти робиш?» А він мені, знаєте, що на це? Отакої: «Будеш мати булаву — будемо робити, що ти скажеш!» Чим це все закінчилося, ви знаєте. І не тільки в мене в полку, у всіх так… Куди ми дивилися? Вибирала дівка — вибрала дідька! З нього гетьман, як з лайна куля! Тож довго нема про що говорити. І, крім того, моя думка така: скарати на горло! Хай заплатить.

Деркаль сів. Запанувала тиша. Сагайдачний був дещо приголомшений. Він, будучи добрим дипломатом, тонко відчував настрій старшини й бачив, що настав чи не найсприятливіший час повернути собі гетьманську булаву. Як хорт у тепле заяче тільце, встромив він ікла в шию Бородавки. Але тільки у переносному значенні, тож Сагайдачний здригнувся, зачувши різкі холодні слова про страту. Козаки не вміли прощати помилок своїм ватажкам. Не виказуючи думок, Сагайдачний подивився на Цецюру Севрюка.

— А ти що скажеш?

Севрюк, як завжди, був небагатослівним:

— Скарати! Повинен відповідати за все! На спис собаку й у Дністер!

Сагайдачний випустив хмаринку тютюнового диму. Сивувата імла, поступово розширюючись, розповзалася під парусиновим склепінням. Десь у таборі почувся бадьорий спів півня. Скоро ранок. Раптово Сагайдачний відчув себе надзвичайно стомленим. Те, про що він потайки мріяв майже півтора року, відбувалось у нього на очах. Але чомусь він не відчував задоволення.

— А ти, Богдане, якої думки? — запитав у Куроші.

— Моя думка — це ще не все, — озвався Куроша. — Особисто я не схиляюся до думки, що винен лише Бородавка. Тоді разом із ним ракам на сніданок ідуть і ті полковники, що з порожніми возами у похід вирушили. Та й під Яссами, під Сороками я не бачив невдоволення в очах панів полковників. Чого ж тепер на одного Яцька усе валити? Але, як би не було, справедливим буде запитати сірому. Хай вирішує Рада.

— А ти чистеньким хочеш залишитися?! — підхопився Зискар. Люто зиркаючи, він підійшов до Куроші. Куроша спокійно піднявся і твердо глянув Зискарю в очі.

— Я хочу, щоб виконувався звичай! Урешті, чи не ти ставив голоті десять бочок меду після обрання Бородавки?

Зискар хвилину постояв, палаючи люттю, а потім потягнувся до шаблі.