Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

Двері були відчинені. Ляда також.

Як я й передбачав, отець Понс був у крипті.

Побачивши мене, він розкрив обійми. Я кинувся до нього й поділився своїм сум’яттям.

— Ти заслуговуєш іще одного ляпаса, — сказав він, лагідно пригорнувши мене.

— Та що з вами таке, з усіма?

Він звелів мені сісти і запалив кілька свічок.

— Жозефе, ти — один із останніх уцілілих синів славетного народу, який щойно зазнав винищення. Шість мільйонів євреїв було вбито… Шість мільйонів! Пам’ятаючи про цих загиблих, ти не можеш більше ховатися.

— Що ж у мене спільного з ними, отче?

— Те, що вони дали тобі життя. Те, що тобі загрожувала загибель разом із ними.

— То й що? Хіба я не маю права думати інакше?

— Звичайно, маєш. Однак ти повинен свідчити, що вони існували, в час, коли їх більше немає.

— Чому я, а не ви?

— Я так само, як і ти. Кожен по-своєму.

— Я не хочу відзначати бар міцву. Я хочу вірити в Ісуса Христа, як ви.

— Послухай, Жозефе, ти відзначиш бар міцву, бо ти любиш свою маму і шануєш свого батька. Що ж до віри — побачиш пізніше.

— Але…

— Найголовніше для тебе сьогодні — визнати себе євреєм. З релігійними віруваннями це не має нічого спільного. Згодом, якщо ти й надалі цього бажатимеш, ти зможеш стати євреєм, що навернувся в християнство.

— Тобто я так і залишатимусь євреєм, назавжди?

— Авжеж, ти завжди будеш євреєм. Відзнач свою бар міцву, Жозефе. Інакше ти розіб’єш своїм батькам серце.

Я відчував, що він таки має рацію.

— Правду кажучи, отче, мені подобалося бути євреєм разом із вами.

Він розсміявся.

— Мені також подобалося бути євреєм разом із тобою, Жозефе.

Ми ще трохи повеселилися. Потім він узяв мене за плечі.

— Батько любить тебе, Жозефе. Можливо, він любить невміло, не так, як тобі хотілося б, і все-таки він тебе любить так, як ніколи не полюбить нікого іншого і як ніхто інший ніколи не полюбить тебе.

— Навіть ви?

— Жозефе, я люблю тебе так, як і інших дітей, можливо, трохи більше. Але це зовсім інша любов.

Відчувши полегкість, я зрозумів, що прийшов почути саме ці слова.

— Ти маєш звільнитися від мене, Жозефе. Я своє завдання виконав. Тепер ми можемо бути друзями.

Широким жестом він обвів рукою крипту.

— Ти нічого не зауважив?

Незважаючи на напівморок, я побачив, що підсвічники зникли, як і Тора, і світлина Єрусалима… Я підійшов до книг, накладених на полиці.

— Як!.. Це вже не єврейські книги…

— Це більше не синагога.

— Що ж трапилося?

— Я збираю нову колекцію.

Він попестив корінці книг, що були заповнені невідомими мені літерами.

— Сталін може вбити російську душу: я збираю твори поетів-дисидентів.

Отець нас зраджує! Він явно прочитав цей докір у моїх очах.

— Ні, я не зраджую тебе, Жозефе. Щоби клопотатися євреями, тепер є ти. Віднині Ной — це ти.

Я завершую цю повість на затіненій терасі, перед якою хвилюється море олив. Замість того щоб піти й подрімати, як усі інші, я вирішив не ховатися від спеки, бо сонце несе радість у моє серце.

Після тих подій минуло півстоліття. Я, врешті-решт, відзначив свою бар міцву, перейняв справу свого батька, не навернувся у християнство. Я захоплено вивчив релігію своїх батьків і передав її своїм дітям. Але Бог так і не прийшов до мене на зустріч.

Жодного разу за час мого існування євреєм, спершу побожним, згодом байдужим, я так і не віднайшов того Бога, якого відчув у дитинстві, в тій сільській церквиці, серед магічних вітражів, ангелів, що несуть гірлянди, і гудіння органа, того доброзичливого Бога, який витав над лілеями, тремтливими вогниками свічок, запахами вощеного дерева, споглядаючи на дітей, яких переховували, і на селян, які в цьому допомагали.

Я надалі провідував отця Понса. Вперше я повернувся до Шемле в 1948-му році, коли муніципалітет присвоїв одній вулиці ім’я Мадемуазель Марсель, яка так і не повернулася з концентраційного табору. Ми всі — діти, яких вона зустріла, нагодувала й забезпечила фальшивими документами, — зібралися там із цієї нагоди. Перед тим як зняти покривало з меморіальної дошки, бургомістр виголосив промову про аптекарку, згадавши також її батька-офіцера, героя попередньої війни. Серед квітів виднілися два їхні портрети. Я дивився на портрети Чортзабирай і полковника: вони були схожі, абсолютно схожі у своїй жахливій потворності, якби тільки не вуса полковника. Три дипломовані рабини вшанували пам’ять і відвагу жінки, яка пожертвувала своїм життям; потім отець Понс повів нас оглянути свою попередню колекцію.