Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

— Мій Жозефеле…

Яке це щастя знову чути ідиш — мову, таку ніжну, що навіть дитину не можна назвати на ім’я, не додавши до нього чогось ласкавого, зменшувального, якогось складу, що приємний для слуху, наче ласощі, подаровані серцевині слова… Від усього цього я прийшов до тями і тепер думав лише про те, щоб показати їм свій маєток — Жовту віллу та її парк, де минули мої такі щасливі роки.

Розповівши свою історію, вони нахилилися до мене:

— Ми повертаємося до Брюсселя. Піди збери свої речі.

Отоді то до мене повернувся дар мови.

— Як? Невже я не можу залишитися тут?

У відповідь на моє запитання запанувала вражена тиша. Мама заморгала, не впевнена, що добре розчула, тато стиснув щелепи і втупився у стелю, отець Понс витягнув шию в мій бік.

— Що ти сказав, Жозефе?

І тут я усвідомив, наскільки жахливими видалися мої слова батькам. Мене заполонив сором! Надто пізно! І все-таки я виступив на біс, сподіваючись, що вдруге це запитання сприйметься не так, як уперше.

— Невже я не можу залишитися тут?

Крах! Ще гірше! Їхні очі затуманилися, вони відвернулися до вікна. Отець Понс здивовано звів брови.

— Ти усвідомлюєш, що кажеш, Жозефе?

— Я кажу, що хочу залишитися тут.

Без жодного попередження мені вліпили ляпаса. Отець Понс, тримаючи почервонілу руку, сумно дивився на мене. Я перелякано глянув на нього: досі він мене й пальцем не торкнув.

— Вибачте, отче, — пробелькотів я.

Він суворо похитав лисою головою, даючи мені зрозуміти, що чекав зовсім іншої реакції, і вказав очима на моїх батьків. Я підкорився.

— Пробач мені, тату, пробач, мамо. Я лише хотів сказати, наскільки мені тут було добре, це просто спосіб подякувати.

— Твоя правда, любий мій. Ми ніколи не зможемо висловити всю свою вдячність отцеві Понсові.

— Авжеж, — підтвердив батько.

— Мішке, ти чуєш, наш Жозефеле позбувся свого акценту. Нам не повірять, що він наш син.

— І він має рацію. Треба закінчувати із цим нещасливим ідиш.

Я перебив їх і, дивлячись в очі отцеві Понсу, уточнив:

— Я тільки хотів сказати, що мені буде дуже важко з вами розлучатись…

Після повернення до Брюсселя, попри те, що там я з радістю відкрив для себе просторий дім — тато, який кинувся у бізнес зі мстивою енергією, зняв його для нас, — незважаючи на пестощі, ніжність і співучі інтонації мами, я почувався самотнім, наче дрейфував у човні без весел. У величезному, безмежному, відкритому всім вітрам Брюсселі мені бракувало муру, який давав мені впевненість. Я достатньо їв, носив пошиті на мене одяг і взуття, складав іграшки і книжки в чудовій виділеній мені кімнаті, але мені бракувало годин, упродовж яких ми з отцем Понсом розмірковували про великі таємниці. Мої нові однокласники здавалися мені нецікавими, вчителі — механічними, уроки — нікчемними, а життя вдома — нудним. Для того щоб віднайти батьків, замало їх просто обняти. За три роки вони стали мені чужими — змінилися, поза сумнівом, вони, я, безумовно, теж. Вони покинули дитя, а одержали підлітка. Бажання домогтися матеріального успіху настільки перемінило мого батька, що я ледве чи впізнавав смиренного, схильного до нарікань шевця зі Скарбека в цьому скоробагатькові, який процвітав на імпорті-експорті.

— От побачиш, я зароблю великий статок, а тобі згодом тільки й залишиться, що перейняти мою справу, синку, — заявляв він із блискучими від збудження очима.

Чи ж мені хотілося ставати таким, як він?

Коли він запропонував записатися до хедера, традиційної єврейської школи, щоб підготуватися до бар міцви [9] Бар міцва — церемонія з нагоди досягнення релігійного повноліття хлопчиками у 13 років. , мого причастя, я не задумуючись відмовився.

— Ти не хочеш брати участь у бар міцві?

— Ні.

— Не хочеш навчитися читати Тору, писати й молитися на івриті?

— Ні.

— Чому?

— Я хочу стати католиком.

Відповідь не забарилася: льодяний, різкий, сильний ляпас. Другий упродовж кількох тижнів. Спершу отець Понс, тепер батько. Визволення для мене обернулося, зокрема, визволенням ляпасів.

Він покликав маму, аби вона стала свідком. Я повторив і підтвердив своє бажання прийняти католицьку віру. Вона плакала, він кричав. Того ж вечора я втік із дому.

Сівши на велосипед, я проїхав, збиваючись кілька разів із правильного напрямку, шлях до Шемле; об одинадцятій я був уже біля Жовтої вілли.

Я навіть не подзвонив біля воріт. Пройшовши вздовж муру, я штовхнув іржаву хвіртку на галявині і рушив просто в недіючу каплицю.