Любко Дереш - Культ

Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь книжечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик – сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний художній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголошення:

УОНТЕД:

Тичина Павло Григорович

("Тичинка")

молодий талановитий поет-імпресіоніст

Пішов з дому і не повернувся.

Винагорода – в межах розумного.

ГЕЛП!!!

SHUKANO:

Tychyna Pavlo Grygorovych

("Tychynka")

a young talented poet-impressionist.

Had left his house amp; didn't return

Reward – sensible

DOPOMOZHIT'!!!

Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібраний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магнітофон-мильниця, в народі – "Інтернаціонал", та стовпчики касет до нього. Іще далі – великі картонні паки з-під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока тримались гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.

Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробоскопа стали чіткішими.

Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу ґазет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду "Факти", "Нострадамус", "Український шляк", "Бєлая калдунья", "Високий замок", "Ванґа" та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум'ям.

Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок-домогосподарок та слюсарів-інженерів-соціал-сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): "Ліза", "Атдухні", "Вот так!", "Тєлєнідєля", цілу ґенерацію журнальчиків "Кул" ("У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?"). І, нарешті, вражеський дзот "Наталі", підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з'явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під'єднаний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Семплом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми "Полє чудєс", "Уґадай мєлодію", "СВ-шоу". Дарця знову повільно звивалась на ящикові.

Поезія ставала все жорсткішою, але тепер вона не летіла до мушлі: Банзай по пам'яті цитував Покальчука, Антонича й Андруховича, пронизуючи їх усіх нитками Рембо. Чуваки з інструментами грали тепер абсолютно протилежні мелодії, голосно, вражаюче й іритуюче. Банзай увімкнув "Інтернаціонал" (на кілька секунд замовкло все – Семпльований, Павук, Джо Бонзо Бонхем), і з мильнички потекли звуки "Атпєтих машенніков", потім "Запрєшшьонних барабаньшьшіков" і "Рукі ввєрх".

(Залою покотився шепіт схвалення подібного вибору.)

Банзай додав голосу, і народ (за винятком небагатьох) урешті почав відчувати справжній кайф. Непомітно Юрко взяв великий молоток і що було моці вперіщив по магнітофону. Навсібіч порскнули іскри і друзки чорного пластику. Програвач зажував, проте не замовк.

Він помер на наступному ударі. А ще за мить полетів на підлогу понівеченим клубком дротів, плівки та пластмаси.

Згас чеговий прожектор. Тепер, коли палав єдиний юпітер, було добре видно червоне полум'я прожектора і спалахи стробоскопа. Хлопці грали гарячий навіжений шум, повертаючи до життя забутий, але невмирущий нойз-арт. Малаялам експериментував зі звуком, прикриваючи отвір труби мокрою губкою; Семпл нещадно дер струни. Дарця знову зіскочила з ящика і зайшлася разом із Банзаєм обривати картини з картонних стін, кидати на підлогу і втоптувати в порох. На стелі спалахували і гасли слайди з колекції пані Держислави.

Погас останній юпітер. Юрко узяв до рук молот. Зал захлинався і топився у шумі, що лавиною виривався з динаміків. Екран телевізора показував клапті різних мильних серіалів та тупих передач. Час від часу там з'являлись і їхні зображення – кадри, зняті на репетиції їхнього ж перформенсу. Банзай викрикував у зал надірваним голосом рядки з Джеймса Дуґласа Моррісона, поета:

А моль та атеїст подвійно святі

в смерті.

Ми живемо й помираєм,

і смерть не є кінцем.

глибше ми йдемо у власний Кошмар,

ми мнемо об життя

квітки пристасті,

припавши до кліторів та членів безнадії

Остання мить дарує нам прозріння

в Колумбовому паху,

наповненому зеленою смертю

Я хочу бачити блядський блиск сліз