Любко Дереш: Поклоніння ящірці

— А мєнтура? Армія?

— Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують ґебісти і зашлють на Соловки... — мрійливим тоном розповів він.

— І?..

— Ну і всьо, власне кажучи... Але слава! Слава то яка! Не вмре — не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там, як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна і найяснішого ерцґерцоґа Фердинанда разом узятих! Всі б казали: “Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!”. І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: “Я хочу... синку, сльози заважають говорити... я... я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой...” От така-то слава!

— Правда, дещо посмертна...

— А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!

Я з вирозумінням закивав головою:

— Та-а, круто. Як казали древні, “бест оф кайф”, тобто “амор патріс ортодокс”.

— Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: “Амор патріс... Амор патріс...”. Доаморкався! Всю мордяку си спік.

— Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може...

Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар в голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння і образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.

— Ой блін, краще йдемо звідси, — дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.

Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.

Справді: “ой блін”. Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сидів Фєдя і Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк, із наморщеним носом і слинявою пащекою.

Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) — а поцілив он як!

— Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, — заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.

Нарватися на таких вилупків було простіше, ніж два пальці обісцяти. Я кивнув головою і, кривлячись од болю, обвів поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецінь, голова моя тверда, бо м’яч відскочив далеченько — закотився по ледь нахиленій площадці в один із кутів. Зовсім близько до тих мерзотників.

Мерзотники ж сиділи, спльовували якусь тягучу зелень із рота і, мабуть, думали таке: “Так, ми мерзотники, і тому нам зовсім не в жилу купати таких бидлюків, як ви”. Таке, або приблизно таке, бо лиховісні посмішки казали, що їхні власники настроєні радше мілітаристично, ніж пацифістично. Мерзотники лузали насіння.

Моя вчителька з історії (до слова, найяскравіша сексуальна фантазія... я не казав?) розповідала, як генерал Денікін, входячи в нове місто, першою справою віддавав наказ про розстріл бабок із “сємєчками”.

“Ото б сюди зараз денікінця з базукою в руках”, — замріялося мені.

Я маленький, сірий і непомітний. Я маленький, сірий і непомітний... Повторюючи це, я зсутулено, тихо крався до м’яча. Тільки б не...

— Ей, пацан, пс-с-с... Чюєш?

Ну все, блін. Можна зливати воду. Я промовчав і вже майже підійшов до бальона.

— Маєш які-та філки?

Знову змовчав. Взяв м’яча і розвернувся йти назад. Сковтнув слину, бо Сєрий — він був низьким, наче придушеним надмірною ґравітацією, косооким курдуплем — встав із насидженого місця. На протилежній стороні засипаного товченою цеглою прямокутника, біля стіни, стояв Гладкий Хіппі; він нервово склав руки на грудях і час від часу покусував кісточки пальців. Хіппі перелякався не на жарт — його взагалі подібні ситуації надзвичайно вибивали з колії.

Сєрому заманулося відібрати у нас гроші. Я знав, що у Хіппі в кишені було трохи більше тисячі — пляшка пива й одне плодово-ягідне морозиво.

Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Сєрого, притискаючись — я маленький і сірий — до бордюра.

— Ти шо, пацанів не уважаєш? — задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:

— Нема часу, ми дуже спішимо.

Повітря згустилось.

Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: “БІ-ЖИ”.

Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.

— Щяс я тобі найду чяс! — Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.