Любко Дереш - Поклоніння ящірці

По багатих на незвичні вражіння Гицлях знову заморосив дощик. Але до наших домівок залишалось якихось п’ятдесят хвилин ходу. Ледве тягнучи ноги, надвечір ми поверталися додому. Була древня вичерпуюча втома, від якої навіть перестаєш боятися Фєді, якого ми в цей день так і не зувиділи.

Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.

Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.

На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт. Чи не матимете за зле, пане Михайле, якщо ми трішки проглянемо вісті? Ні-ні, що ви, почувайтесь, як у себе вдома, тобто, уявля-гайте собі, шо мене-ге тут нема-га-а... Я й сам гляну краєчком ока, чи далеко ше падати купо-гону... Шось позіхаю сильно... ви дайте голосніше, а я прикрию очі й буду уважно слухати... і ше, може, спру тако на Вас голову... о, власне так... Вас не тисне, нє?... шось я розпозіхався...

Прокинувся я в неділю у себе в ліжку. Точніше на канапі. Згодом пан Юрцьо розповів, як я заснув на половині слова. Ще він додав, що я тонкий співрозмовник і пані Віра була права, кажучи, що мені властивий шарм передвоєнного Львова. Ці слова мене заінтриґували, бо я не пам’ятав абсолютно нічого.

Дзвінка заснула у ванні.

Розказують, через десять хвилин після відключки я раптово поцікавився в пана Юрця, що, на його думку, зараз уявляє собі один відвислогубий фацет зі села Гицлі. На моє щастя, я знову замовк, залишивши пана Юрця без відповіди. А потім я встав (хоч і не пам’ятаю того), ґречно подякував за справді пишний десерт (хоч так і не скуштував його) і, передавши вітання пані Вірі й молодій панні Квіті, забувши в Олельків свій наплечник, сканав додому.

У неділю я чудесно відмок у гарячій ванні, після чого наслідував приклад Крихітки Поллі — відомого американського культуриста, кумира братів Нер: нажерся яєчні зі шести яєць, випив три горнятка ячмінної кави, з’їв чотири пляйстерки хліба із грубезним шаром масла на кожному, зробив собі п’юре з душених виделкою трускавок із цукром і сметаною і запив то все черговим горням рідини: цукрованим яблучним соком з м’якоттю.

Потім влігся на канапу й дочитував “Zagіade domu Usherуw” Едґара Аляна По.

По обіді прийшла Дзвінка з моїм “єрмаком” і сказала, що я запрошений на препишний десерт від пані Віри. Аби заінтриґувати ще більше, натякнула, що подаватимуть ябка-папирівки.

Цього було достатньо. Весь дощливий післяобідень я провів у родинному колі Олельків.

Я подумав, що зісередини Гіацинтовий Дім не виглядає таким уже й страшним. Тим паче, на невизначений термін він перетворився на криївку від неповнолітнього Ф., а також неповнолітніх І., С.-к. та маловідомого вам В.

Сьогодні під обід, коли дощик перестав блідо цяпати, я вийшов на ринок трохи притоваритись: збагатити свій раціон чи то парою огірків, чи, може, горням гороху на зупу, чи ще якоюсь яриною. Майже дійшовши до ринку, я почав задоволено насвистувати. Чому б і ні? Приємна прохолода, смак учорашніх трускавок зі збитими вершками на губах, прохолода у голові та яскраві спогади про Дзвінчине тіло... чорт забирай, я вже чоловік!

Думаючи про ці дрібні речі, я геть чисто забув про існування громадянина Ф., котрий вже кілька днів виношував по стосунку до мене карні заміри фізичної розправи.

Про існування Фєді та іже з ним я пригадав дуже несподівано, раптово схопившись за місце вище вуха, де, здавалось, ужалив шершень. Від мого черепка відскочив камінь. Голова стала неприємно теплою і зрадницьки загула. Помацавши зранене місце, я побачив на пальцях кров.

— Ну шо, сука? Вот ти й попався, — почулося метрів за п’ять від мене. Щось в’язке розлилося всередині. Забувши про пекучий біль, я озирнувся й кинувся тікати.

Позаду мене рвануло відразу троє — Фєдя, косий Сєрий і третій покидьок, Вася. Я рвонув через засіяний травою скверик, оминаючи дерева та слизькаючись на мокрому ґрунті. Я панічно озирався через плече, але ті мудаки швидкості не скидали. Вискочивши на хідник, я зовсім не побачив Ігорича, якого поставили саме на таку оказію. На повному ходу я звалив рахітозного Ігорича з ніг, покотившись при цьому по мокрому асфальту. Тут же зірвався на прямі й погнав далі. Пси позаду мене тріумфуюче вигукували, насилу переводячи дух: “Тобі пізда, поц!”. Я навіть устигав подивуватися (вже вкотре!), як мало перехожих на вулиці. Навіть свідків не буде.