Тарас Прохасько - БотакЄ

01. 12Я люблю час від часу почитати про життя святих. Мало є на світі книжок, які б містили стільки дивовижних історій. Це справжній водоспад людських доль. Крім повчальності, є в них і велика частка неймовірних сюжетів. Напевно, аналогічної збірки сюжетів у літературі всіх часів і народів знайти важко.

Однак і ці життя, ці сюжети можна усистематизувати, задавшись метою дослідити, як святі стали святими. Виявляється, що, крім найголовнішої умови - безсумнівної віри, потрібно було ще кількох вчинків. Найголовніший з них - гідна смерть. Саме мученицька, але гідна смерть - основна запорука того, щоб стати святим. Святі помирали жахливо. Всі описи насильства в сучасній белетристиці не можуть зрівнятися з тими страшними умовами вмирання, які були призначені для святих. Фантасмагоричні придумки авторів цих смертей заперечують будь-які твердження песимістів про те, що за останні часи люди стали гіршими. Бо тоді, на початку тисячоліття, фантазія і працьовитість катів не знали меж. Але різновиди смерті - це несуттєві деталі красного письменства. Головне те, як поводилися приречені на смерть. Ніхто з них не похитнувся, не зігнувся і не засумнівався. Вони приймали години чи хвилини смерті майже радісно. Причому є речі, які не вкладаються в наші мілкі голови, - батьки дивилися на тортури дітей і навпаки. Але ніхто ні разу не дав сам собі подібної нагоди до відступу чи малодушності. Подальший шлях - праведне і чисте життя. Його вдалося дотриматися не багатьом. А ті, кому вдалося, діляться на дві категорії: аскети і ті, хто щохвилини допомагав людям. Інші шляхи - великі звершення для добра церкви, творення чуд і див. І все ж мені найсимпатичніші ті святі, які придумали щось таке, що не дає спокою донині.

Особливо важливим для людських роздумів і розважань є життя святого Симеона Стовпника. Людина, яка з тисячі життєвих можливостей вибрала найдивнішу - 20 років, проведених з молитвою на високому стовпі, де не можна було зробити жодного зайвого руху. Двадцять років день у день, кожної хвилини лише це місце. Повне нехтування того, що називається життєвими можливостями. Двадцять років лише два капустяні листки на день. Ось і вся їжа. Решту часу - розмова з Богом. Жодних зовнішніх вражень, жодних мандрівок, зустрічей і розваг. І що найголовніше: жодних нарікань, нелюдська витримка. Прагматик може назвати таке життя непотребом, утечею. Але насправді Симеон серед тих, хто надає життю хоч якогось сенсу.

Коли я починаю нудитися і не можу дочекатися чогось, що має от-от відбутися, то завжди занепокоююся думкою про Симеона Стовпника. Як було йому?

02. 12Сьогодні зі мною стався дивний збіг обставин, який можна назвати магічним. Адже буває так, що думаючи, може, навіть неусвідомлено, про когось, ми викликаємо його образ протягом дня ще і ще раз.

Рано я хотів чи поголитися, чи то просто сполокати лице. Глянувши в дзеркало, я сказав собі: «Богумиле! Грабале!» А перед вечором зайшов у винарню. І там дух Грабала перестрів мене знову (звичайно, що він, якби мав десь з’явитися, то хіба при вині). У винарні заїжджий чех оповів мені про смерть Грабала. Історія була страшенно зворушлива. І ще миліша, тому що неправдива. Але в неї вірять чехи, земляки великого Богумила Грабала. Чех оповідав таке: коли Грабал лежав у лікарні із знерухомленими ногами, то його привабили пташки, які вовтузилися за вікном. Пан Богумил підповз до підвіконня і кришив птахам хліб з лікарняної пайки. А тим часом чимраз більше вихилявся з вікна, підслуховуючи пташині розмови. Аж до тієї миті, поки не втратив рівноваги і сам не вилетів через вікно, забившись на смерть.

Насправді достовірно відомо, що старенький Грабал знехтував і медициною, і хворобою, і неміччю. Може, хотів спробувати себе в ролі дерев’яного ангела, якого він описав, розпиляного на кавалки на подвір’ї празької церковці. А може, його закликав хтось із тих, хто часто з’являвся і до нього, і до його діда, і тата після кількох глечиків моравського вина - Христос, Фрідріх Великий, Лао Цзи.

Грабал - напевно, найбільший поет сучасної Чехії, який писав підслухані оповідання. Почуте від звичайних пражан заломлювалося в криниці калабані струмку Богумилової фантазії і ставало шедеврами. Його знав цілий світ, а тим часом Грабал працював або на заводі, де йому потрощило голову, або на пункті прийому макулатури, куди всякі празькі диваки зносили використаний папір. Його князівство - дивовижна чеська мова, вино, примари й оповіді переповнених життям напіввар’ятів. «Богумиле! Грабале!» - звертався він до свого зображення докірливим голосом рідної мами. Зображення мовчало. А Богумил записував історії. Він помер того літа, коли вмирали такі самі, як він, засушені старці - Жак-Ів Кусто, Булат Окуджава, мати Тереза.