Тарас Прохасько - БотакЄ

Врешті виявляється, що все, що ти знаєш і вмієш, є чимось дуже дрібним, розпорошеним, фраґментарним, що твої знання та вміння нецікаві, мало надаються до використання. Вони можуть стати в пригоді хіба що кілька разів у житті (наприклад, якось я навчився витрушувати з дихальних шляхів сторонні предмети. І вже наступного дня зумів урятувати малого сина від задушення недостиглими виноградинками, а ввечері бабцю від кістки в трахеї. Два життя за один день. Цілком не зле на ціле життя. Таж це був один лише день із моїх двадцяти років трудової діяльності), або такого ґатунку професіоналізм нічого не вартує - що з того, що я вмію пускати довгою вузькою лядою повну склянку замовленого напою точнісінько до того, хто його замовив і сидить десь наприкінці цієї ляди.

Я щиро намагався запізнати та навчитися більше, щоби якось уміло стати в пригоді частіше. Однак. Люди, котрі мріють змалку про малювання, яке їм недосяжне, мусять миритися із цілковито невдатним життям.

Тепер я розмовляю німецькою, яку вивчав у спеціальній школі, вдесятеро гірше, ніж двадцять років тому. Про рослини, які так старанно й легко вивчав в університеті, забув. Із загальної біології залишилися лише основи знань про принципи життя, тож ніяких практичних порад про бджіл, кімнатні рослини, лікувальні чаї, садових шкідників, поведінку річкової риби від мене отримати годі. З гірських маршрутів, якими я колись водив різних людей, тепер із зав’язаними очима пройшов би лише одним. На довгі дистанції не бігав уже десять років і не знаю, скільки би витримав.

Я вмію визначати формулу лісу (ялиця - чотири, смерека - п’ять, вільха - один), але всі наші ліси вже описано. Можу передавати азбукою Морзе двадцять груп (кожна група - п’ять букв) за хвилину, але цей вид зв’язку застарів, здається, навіть у в’язничних мурах. Знаю, як добре сповивати дітей (хоч пелюшки витіснили підгузки) і розбирати автомат Калашникова. На машинці швидко друкую двома пальцями, а на фортепіано бездоганно граю лише кілька гам, які не надаються до слухання. Польською не вмію лише писати, зовсім. Керувати авто наважуся тільки тоді, коли нема зустрічних автомобілів. Прочитані романи переплуталися один з одним і з пережитим. Для кама-сутри бракує нагоди…

Не вийшло з мене ні репортера, ні письменника. Щодо першого, то я хотів писати про те, що не можна, а стосовно другого - не хочу писати про те, що можна. Хоча в професії двірника я досяг того, що знаю, як листя різних видів дерев змітати з мокрої холодної бруківки в листопаді.

А в таких, як оцей, текстах, здається, найважливіше закінчити вдалим реченням. Отож. Наше життя залежить передовсім від того, як про нього розповідати… (Хоча дуже хотілося б уміти добре малювати).

Мені було кілька років, коли померла бабця. Тому я пам’ятаю небагато речей, які вона сказала. Однак усі вони, як виявилося, мали одну здатність. З часом, з віком, з досвідом кожна з її сентенцій набувала щораз вагомішого значення. Якось ми розглядали один з ретельних підручників анатомії. Тоді бабця сказала, що такої людини, як у анатомічному атласі, насправді нема. Це така ж абстракція, як і поняття норми.

Все моє подальше життя поширювало і поглиблювало розуміння бабциного зауваження. Воно вийшло далеко за межі підручника нормальної анатомії чи патологічної фізіології. Воно ілюструвалося історією звичаїв і стилістикою різних авторів, незабутніми обличчями і забутими словами. Я переконався, що найбільше неповторності можна віднайти і відчути в тому, що здається подібним і незмінним: у порах року, в стадіях дня, у кольорі трави, в прозорості води, у камінцях на річковому березі, в найулюбленіших анатомічних деталях… Що вже казати про різні дивноти різних людей, коли кожну особу можна вважати ймовірною точкою, через яку проведена вісь норми. Інша справа, що всім цим точкам потрібно співіснувати у спільному хаосі власних осей.

Співіснувати з Феліксом було дуже легко. Він показував мені своє місто. Водив вуличками, садами, берегами річок і каналів. Він умів розуміти, що я ледве міг пояснити його мовою, і говорив своєю мовою так, щоби все зрозумів я. Ми купалися у велетенському холодному озері, снідали старими сирами, вечеряли молодими винами. Він курив мої сиґарети, я їздив на його ровері і ночував у його майстерні з полірованою бетонною підлогою. Нормально. Правдоподібно, я би вже міг його попри це все забути, якби не одна дивнота.

Кожного дня Фелікс зникав кудись на дві години, а весь простір його майстерні був заповнений тисячами рисунків і фотографій, на яких було зображене одне і те саме дерево. Мені потрібно було не спати кілька годин, вдивляючись у графіку, щоб усвідомити, що тут немає двох однакових рисунків, двох ідентичних світлин. Згодом виявилося, що впродовж п’ятнадцяти років - день у день - Фелікс рисує і фотографує своє улюблене і вже рідне дерево на березі озера. Чи це нормально? - думав я, одночасно думаючи про свободу приреченості, приреченість на свободу, безконечну непорушність мінливості, про неповторність незмінного і схеми неіснуючих тіл у атласі нормальної анатомії.