Тарас Прохасько - БотакЄ

З’ясувалося, що було б непогано принести на зустріч трохи нових українських книжок. Одного вечора нам дали знати, що пакунок із книжками передано водіям автобуса Івано-Франківськ - Краків і раненько треба його зустріти. Ми ще раз переконалися у довідці, що завтрашній автобус має прибути о сьомій годині. Щоправда, зауважила касирка, він може приїхати швидше або пізніше.

Про всяк випадок я був на вокзалі о шостій. Перевірив усі платформи і почав чекати. Вирішив не сідати, а постійно неквапливо ходити, ні на мить не втрачаючи з поля зору єдиний в’їзд для всіх автобусів. Так минуло шість годин. Тривожною була тільки перша, найдовшою - друга, третя була годиною просвітління. Аж після четвертої з’явилися легенька втома і неуважність до зовнішнього світу (що підтвердило мудрість військового закону про зміну варти щочотири години). П’ята година якось попросту випала. А шоста замість сподіваного відчаю подарувала дивовижне відчуття, що все у світі робиться правильно, хоч і день на день не схожий.

За цей час приїхало і від’їхало двісті автобусів. Своїх коханих зустріли десятки закоханих. Упилися і витверезіли гурми пиячків. Змінилися патрулі охорони, поліції, дорожньої поліції. Помер один бездомний. Затримали кількох підозрілих. Зібрався цілий загін маленьких пластунів із батьками, і ті відпровадили їх до гірського табору. Поснідали і пообідали касири та диспетчери. Кількадесят японців, німців і американців купило мапи Кракова (семеро з них, дивлячись на план, питалося в мене, як вийти з вокзалу).

П’ять різних псів по два рази покохали одну суку. Зневірена єговістка втюхала три «Вартові вежі», а хвора на рак бабця, яка з перших слів розпізнала у мені львів’яка, бо саме там народилася перед війною, назбирала дріб’язку на пачку сиґарет.

Я засмаг, трохи подорослішав і змужнів, зголоднів і перестав хотіти їсти, скурив неправдоподібно мало сиґарет, помолився за тих, про кого часто забував молитися, звик до себе, полюбив цей вокзал з усіма його людьми. Автобуса все не було, і жодні служби нічого про нього не знали. Я так хотів чекати далі. Дуже люблю, коли щось діється і відбувається, коли щось відчуваю, люблю щось знати. І давно вже не мав сильнішого переживання, ніж це чекання. Але треба було йти, бо на мене також чекали.

За годину перед вирушенням ми прийшли на вокзал разом. Приємно повертатися у близьке. Ще приємніше дарувати щось дороге. Приємно спостерігати повторення шести годин у відповідних шістьох десятках хвилин. Автобуса ніде не було, і його ніхто сьогодні не бачив. Ні в кого, однак, не виникало сумніву, що сьогодні о вісімнадцятій він вирушає від п’ятнадцятої платформи.

Щоби не доводити все це до абсурду, ми пообіцяли собі піти геть рівно о шостій. За п’ять хвилин до від’їзду автобус приїхав. Де він був цілий день, зовсім не цікавило кількох пасажирів, які з’явилися так само несподівано. Я привітався з нашим водієм і одразу ж отримав свої книжки, не треба було нічого говорити, не треба було навіть дякувати. Все ж я побажав щасливої дороги, що водій знав і без мене. Зустріч на справжній кафедрі україністики ми вже відбули. Та, де нам треба бути через кілька днів, напевно, якась фіктивна.

Змалку я зрозумів, що моє життя буде невдалим. Усвідомив, що всі ілюзії про всі можливості, які з’являються впродовж життя, - лише ілюзії, бо від самого початку розуміння зрозумів, що єдине, чого би по-справжньому хотів від життя й у житті - вміти добре малювати. Та оскільки виявилося, що в моєму випадку це неможливо, все інше стало вже не таким важливим, бо життя все одно буде невдалим, якщо найголовнішого здійснити не вдасться.

Люди, які вміють добре малювати, можуть уміти добре робити багато інших речей, які, на перший погляд, зовсім не пов’язані з малюванням. Просто треба знати, що таким багато чого вдається. Уміючи малювати, можна не надто замислюватися над тим, як вдало прожити життя. Все стається саме собою, бо найважливіше вже сталося.

Натомість таким, як я, треба постійно намагатися досягнути якогось професіоналізму. Це тому, що насправді стати професіоналами такі ніяк не можуть. У жодній галузі. Та намагатися щось по-справжньому вміти та знати можна по різному. Можна змусити себе робити постійно щось одне, переконуючись, що знаєш свою роботу щораз краще. А можна братися щоразу за щось інше, коли зауважуєш, що запізнав у своїм попереднім занятті щось таке, чого подальше тривання вже не переінакшить, хоч і назвати це справжнім професіоналізмом якось не випадає.