Тарас Прохасько - БотакЄ

Колись я думав написати такий роман, але, пишучи тепер ці речення, прирікаю його на довічну ненаписаність. Бо досить того, що встигну сказати…

Колись я багато думав про Другу світову війну. Думав тому, що майже не уявляв собі її. Всі мої, котрі могли щось розказати про світові війни, особисто брали участь у Першій. Але Друга, яка насправді тривала для нас десять років, перейшлася їхніми долями якось інакше - не боями, битвами і кампаніями, а тим, що робить світові війни людяними. Людськими. Тим, що якось краями врізається у долі приватних осіб.

Тоді я думав, чи можливою є модель середньої людської долі в цій війні. Пізніше почув правдиву фантасмагоричну історію, яка, власне, мала би бути романом. Історію, яка стала метафорою, бо не може, не повинно так багато всього зійтися в одну ніч.

Наприкінці сорокових років в Українські Карпати приїхала група студентів-ботаніків з якогось польського університету для літньої практики. Серед них були різні люди. Одні демобілізувалися з комуністичного війська, інші перебули окупацію в національному підпіллі, ще інші побували в концтаборах, дехто відсидівся на селі, хтось - у пивниці, були навіть ті, кого переселили з уже радянської Галичини…

У цьому самому місці Карпат діяли дві сотні УПА. Серед них були різні люди (…). Одна сотня мала перейти на Захід, а інша - залишитися тут, прикриваючи відхід першої.

У тому самому місці Карпат рейдували ще і винищувальний, і спеціальний батальйони МҐБ. Серед них були різні люди… Мешканці тих місць також поводилися по-різному. Помагали нашим партизанам, ненавиділи поляків, боялися совєтів і співпрацювали з ними. Берегли своїх найменших (!) дітей і мріяли наїстися.

І от ці всі люди з дивовижними попередніми життєписами зійшлися на невеликому фраґменті Українських Карпат. У кожного, крім усього іншого, були ще й певні інтереси, підкріплені власними помилками. А найважливіше (це потрібне, щоб зрозуміти відчуття кожного) - всі переслідували і були переслідуваними. Втікали і доганяли. Шукали й уникали. Оскільки територія була дійсно невелика, а загонів так багато, а ще ці всі відчуття, то можна собі уявити, що з небес усе нагадувало химерну шахівницю. На тому етапі партії, коли фіґури підводяться до якогось стратегічного квадрата і стоять одна біля одної, але ще не виходячи на поля бою.

Сукупність протилежних інтересів привела до того, що є в житті закономірним: усі сили повважали групу студентів (єдину, котра була неозброєна і нічого, крім споглядання флори, тут не хотіла) основним об’єктом нападу і знищення. З різних причин, вслід за різними інтересами і помилками.

Одна ніч, врешті, звела їх у одному місці. Я не можу собі уявити, що може діятися у такій тисняві. Але знаю, що таке втікати, ховатися, доганяти і вистежувати в нічних літніх горах. Коли повітря лікувальне від трав, коли не видно навіть того, на чому стоїш, коли видно лише зорі. Оскільки бачиш лише їх, то не можеш подолати переконання, що це саме вони аж так пахнуть.

Мені казали, що це був, здається, найщасливіший момент Другої світової війни. Якимись невидимими перегукуваннями вояки різних сторін узгодили, що ті, на кого тепер усі полюють, - діти, гості. Богу духа винні. Що ця земля вже сказиться, якщо прийме ще й їх.

Невідомо, як вони стримувалися до світання.

Але кажуть, що такої паради ще світ не бачив.

Коли стало ясно, коли всі побачили, як близько один від одного перебули цю ніч… Убивці, котрі захищалися від убивць, скерували дула в небо. Командири невідривно дивилися в очі ворожим командирам і на своїх найнервовіших вояків.

Студенти відтиснулися від землі, взяли свої наплічники і промарширували між арміями, все ще боячись випадкового пострілу, їм треба було додому. Армії ще ненадовго залишилися в горах. Армії, отруєні надією.

Мене запевняли, що в тому місці потому ніхто не знайшов жодної гільзи. Не було навіть з чого свищика зробити.

А всюди ж гільзи можна було збирати мішками.

Саме ця пора року - два три тижні у травні, повна весна стає все коротшою - найбільше надається для плекання таких речей, як патріотизм, віра у Творця, захват. Врешті - примітивної радості існування.

Україна, земля, світ, життя прекрасні.

Я їхав через мальовничу Україну поїздом до Одеси. Досить було дивитися через вікно, щоб у одноманітності безперервної гарності бачити все, що варто побачити. Найкращий відтінок зелені, рослини в буянні, трави, квіти, бузки і бузьки.