Надійка Гербіш - Художниця

Коли Неждана почала розбирати вміст своєї валізи, а Дмитро допомагав то все розфасовувати, у нього знову десь із живота піднімався добрячий шмат обурення: ну й нащо було так завантажувати машину? Неждана привезла з собою мало не всю свою творчу майстерню. Хоча за минулий день вона навіть не згадала, що в неї ще одна валіза нерозпакована. Ганяла по пляжу, як навіжена, збирала всілякі ракушки та камінчики, ловила медуз і хлюпала на засмагаючого Дмитра водою. А сьогодні зранечка бігала фотографувати схід сонця, а потім одразу взялася будувати піщані замки, для чого й розбудила змореного чоловіка.

- Нежданко, а ти не подумала, шо можна було би всі свої враження законсервувати - ну, в пам’яті, на фотографіях, ну ракушок набрати з собою, врешті-решт, і дома те все малювати? Як ти на цьому піску розкладеш мольберт, про альбом я взагалі мовчу?…

Неждана винувато опустила голову й почала рвучко запихати то все назад. Таки не за мальовидлом вона на море приїхала.

- Сім’я важливіша за кар’єру, - по-піонерськи кинула Дмитру, чмокнула чоловіка в щоку, як-небудь зашпилила валізу й побігла - знову до моря…

Але жити без зображуваних образів було для художниці нестерпно. Дмитро не без подиву побачив, розпалюючи ватру, що дружина моститься поряд із розкладеним вогнищем із якимось своїм творчим приладдям. У проблисках вогню Неждана малювала свої враження.

Вона не могла забути цю мить: внутрішню гармонію, море ніжності, комфорт - у своїх старих протертих джинсах і вив’язаному матусею голубому светрику, з розпущеним волоссям, яким бавився солоний морський вітерець - і здійснену мрію, і прохолодний пісок, і звук хвиль, і зірки на небі, і ватру, і теплий-теплий погляд Дмитрових очей.

А Дмитро сидів, мовчки, зачарований, замилуваний - нею. Її рум’янцем, що ще не встиг перетворитися в повноцінну засмагу, але дуже їй личив, і цими блакитнющими, ніби підсвічені кольором затишного светрика, очима, і привідкритими в творчому азарті губками, і красивими лініями тендітного личка.

Дмитро не хотів перебивати симфонію внутрішніх відчуттів, яку зараз відчувала тільки Неждана, але згодом міг побачити цілий світ - він знав, що недомальовані образи не даватимуть їй спокою, і вона не зможе зосередитися на коханому, аж ніяк. Тому вирішив зачекати. Вогонь весело спалахував танцюючими язичками. А в тілі молодого чоловіка загоралося полум’я пристрасті й чуттєвості.

Нежданині ніздрі легенько роздулися. Вона прикусила нижню губу. Від напруження, від зосередження, від того, що народжувала маленький шедевр. Дмитро тихенько підвівся і навколішки заліз до намету. Він приготує для своєї Жадани маленьку казку. Сьогодні він зробить усе можливе, щоби ця маленька, але така сильна, така натхненна, така чудова жінка почувалася дійсно щасливою.

Прибравши в наметі й розстеливши м’які спальники так, щоби вони повністю покривали надувний матрац і утворювали своєрідний «плінтус» по периметру намету, Дмитро виліз назовні. Неждана все ще вдумливо малювала. Він підвісив велике залізне горня з водою над вогнем, а в маленькі розсипав запашного чаю, який купив напередодні в одного галасливого, але дуже приємного грузина.

Неждана підвела на Дмитра погляд і усміхнулася.

- Я закінчила, - чомусь прошепотіла вона. - Хочеш подивитися?

Дмитро підійшов до коханої і ніжно-ніжно обійняв за плечі. Його руки були гарячими. Неждана відразу відчула добре знайому хвилю жаги в тілі. Легесеньке тремтіння пробіглося по спині. Дмитро взяв малюнок із її рук. Він мовчав.

Малюнок був виконаний олівцями - у ніжних пастельних, Нежданиних улюблених, тонах. Вона часто малювала звичайними кольоровими олівцями, коли хотіла відобразити щось дуже особисте, що стосувалося тільки її. Було тут щось від її інфантильності. А ще, мабуть, від тих спогадів про незайману чистоту, наївність і розбите вщент дитяче щастя, коли можна було скільки завгодно малювати в маминих блокнотах і навіть по книжках, а світ навколо був таким доброзичливим і цікавим.

Останнім часом, коли сімейні стосунки зміцніли, Дмитро нерідко бачив Неждану з олівцями. Але ніколи ще він не помічав у її малюнках ні такої ніжності, ні такої майстерності.

На картинці було зображене ранкове море, за яким сходило сонце: неймовірно вдало підібране багатство та відтінкова гра кольорової гами вражали. Та все це було лише тлом: на передньому плані чітко вимальовувалися дві фігури. Смаглявий чоловік із виточеним, м’язистим тілом сидів на піску, спиною до глядача, і дивився на сонце. Щось у його фігурі видавало впевненість, спокій, гармонію. Поруч із ним, у профіль, навколішки стояло крихітне дівча. Нічого в образі дівчини так не впадало в очі, як м’яке світле волосся, яким бавився вітер, і закоханий, захоплений погляд. Вона дивилася на мужчину, поклавши одну делікатну ручку йому на плече. Можливо, Дмитро звернув увагу на ці деталі тому, що вони були такими знайомими… Він підвів погляд на Неждану. Вона сиділа, усміхнена, щаслива, заспокоєна, повна якогось світлого миру, і дивилася на нього тим самим захопленим і закоханим поглядом. На малюнку були вони. Чоловік і дружина. І безмежність навколо. Дмитро поцілував кохану в чоло, заніс малюнок у машину й акуратно поклав у папку з документами. Йому не треба було запитувати Неждану ні про що - він знав, що це подарунок, і вже знав, куди він його поставить. Малюнок стоятиме в його кабінеті на столі й надихатиме його на досягнення мрій. І нагадуватиме йому про ту, заради якої варто це робити.